«Батько і неповнолітня донька прописані в просторій квартирі майже в центрі. Ситуація складна. Клієнти м’які. Замовник чекає, коли об’єкт звільниться».
Шматки мозаїки зійшлися з таким тріском, що Аліна фізично похитнулася й вчепилася в край умивальника.
Квартира майже в центрі. Батько-інвалід. Неповнолітня донька. Перевірка через «анонімний сигнал». Вилучені трави, перетворені на доказ.
Це була не просто зрада.
Це була схема.
Роман і Віка знищували Єгора Морозова. Холодно, методично, розважливо.
План був моторошно простий: обвинувачення, арешт, дитина без захисту, квартира без господаря. Потім борги, підроблені довіреності, потрібні підписи — і житло йде за безцінь.
Роман, людина, з якою Аліна ділила ліжко й будувала плани, виявився не просто зрадником.
Він був стерв’ятником.
Аліна вмилася крижаною водою. Краплі потекли за комір светра, змусивши її здригнутися. Жалість до себе випарувалася, випалена холодним гнівом.
Більше ніяких сліз. Жодного тихого відчаю покинутої дружини.
Вона витерла обличчя й вийшла.
На кухні Ніка сиділа, обхопивши чашку долонями. Печиво лежало неторканим.
— Аліно Вікторівно, — тихо сказала дівчинка. — А якщо тата заберуть? Що буде зі мною? Мама ж не приїде. Я знаю.
Аліна підійшла й поклала руки їй на напружені плечі. За вікном густішали ранні осінні сутінки.
— Ніхто його не забере, — сказала вона тоном, що не допускав сумнівів. — Я не дозволю. Чуєш? Зараз ми вип’ємо чай. Потім повернемося вниз. І я обіцяю: ми витягнемо твого батька з цього кошмару.
У кишені пальта, кинутого на пуф у передпокої, лежав телефон. Запис розмови Романа був збережений у хмарі.
Це була слабка зброя проти відлагодженої системи, але це була зброя.
Аліні належало зіграти в найнебезпечнішу партію у своєму житті. На кону був не лише її зруйнований шлюб, а й доля двох людей, які не зробили нічого поганого.
Вона дістала телефон і набрала номер.
Гудки тягнулися болісно довго.
— Алло, Романе? — голос її був рівним, майже домашнім. — Вибач, що відволікаю від переговорів. Просто хотіла дізнатися, як відрядження.
— Так, Алін, — озвався він із нудотною м’якістю. На тлі звучала тиха музика, дзенькнув келих. — Я якраз звільнився. День важкий, інвестори тиснуть.
Ні шуму дороги. Ні ділової метушні. Тільки затишок чужого вечора.
Аліна дивилася на своє відображення в темному кухонному вікні.
— Розумію, любий. Ти звучиш втомлено. Сподіваюся, угода з тією складною квартирою майже в центрі вдасться?
На тому кінці повисла крихітна пауза. Така коротка, що інша людина могла б її не помітити.
Але Аліна помітила.
— З якою квартирою? — Роман спробував засміятися, але звук вийшов сухим. — Ти щось плутаєш. Ми обговорюємо заміський проєкт. Звідки ти взяла взагалі квартиру?
