Назар розповів, що вночі не спав і почув за дверима розмову Богдана телефоном. Батько велів співрозмовниці починати одразу після того, як ми висадимо його біля станції, але перед тим обов’язково переконатися, що ми поїхали в гіпермаркет. Потім він сказав, що все має виглядати як випадкове коротке замикання: несправність проводки не повинна викликати підозр.
У мене похололи руки. Наш будинок був збудований нещодавно, а монтаж проводки ми з Богданом контролювали особливо ретельно. Я запитала, чи впевнений Назар у почутому і чи впізнав голос на іншому кінці. Син без вагань відповів, що з татом говорила бабуся Лариса Павлівна. Її недавній візит, наполегливі виправдання Богдана і дивна увага до його труднощів раптом набули іншого сенсу.
— Не треба додому, матусю. Мені страшно, — повторив Назар.
Іншим разом я могла б вирішити, що дитина неправильно зрозуміла дорослу фразу або змішала сон із дійсністю. Але все, що відбувалося останніми тижнями, не дозволяло відмахнутися. Я завела машину і поїхала не додому, а до маленької кав’ярні неподалік. Залишивши автомобіль там, узяла сина за руку. Мені було страшно наближатися до нашої вулиці, однак іще страшніше — нічого не перевірити.
Ми йшли мовчки. Долоня Назара була гарячою і вологою, але він не просився назад. За поворотом я вибрала місце, звідки добре проглядався двір, і ми сховалися за широким стовбуром старого дуба. Будинок стояв таким самим світлим і мирним, яким був уранці. У вікнах відбивалося небо, на газоні не ворухнулася жодна гілка. За кілька хвилин я вже починала сумніватися в собі.
Потім біля воріт зупинився знайомий сріблястий седан. Із нього вийшла Лариса Павлівна. Вона озирнулася, дістала з невеликої сумки якийсь предмет і попрямувала до дверей. Свекруха не подзвонила. У її пальцях блиснув запасний ключ, який колись дала їй я сама. Лариса Павлівна відімкнула замок, швидко прослизнула всередину, і двері за нею зачинилися…
