У його голосі щось здригнулося. Майже непомітно, на частку секунди. Марина вловила й запам’ятала.
— Випадкова людина. З місцевого лісництва. Зупинився, допоміг.
Роман насупився. Співчутливо. Правильно.
— Отакої. Добре, що ще трапляються нормальні люди. Ти евакуатор викликала?
— Там не було зв’язку. Викличу звідси.
— Звісно. Зараз усе вирішимо.
Він узяв її сумку, притримав двері.
— Ходімо. Ти, мабуть, втомилася. Скажу Надії, щоб приготувала обід.
Марина увійшла до будинку.
Вона була тут кілька разів, і щоразу цей будинок справляв враження. Не пригнічував, але змушував відчувати масштаб. Два поверхи, світлий камінь, високі стелі, величезні вікна в парк, живі квіти у високих вазах, світлий паркет, сходи з кованими перилами. Усе дороге, витримане, зі смаком.
Роман умів організовувати простір. Це Марина визнавала завжди.
— Як підготовка? — запитала вона, проходячи до вітальні.
— Чудово. Шатер поставили ще вчора. Сьогодні флористи закінчують основне. Олеся, до речі, вранці телефонувала, питала про тебе.
Марина зупинилася біля вікна.
— Олеся телефонувала?
— Так, десь о десятій. Сказала, що ти вже виїхала й скоро будеш.
Роман поставив її сумку біля дивана й налив собі води з графина.
— Хочеш?
— Ні, дякую.
Олеся телефонувала о десятій.
У той час Марина вже була на трасі. Отже, Олеся цікавилася, чи скоро вона доїде.
Марина дивилася на парк. Рівні доріжки. Молоді каштани. Вдалині — білий шатер, ще порожній, але вже майже готовий до свята. Усе було красивим, доглянутим, правильним.
Вона змусила себе повернутися до Романа.
— Мені треба зателефонувати щодо машини. І переодягтися. Дай мені пів години.
— Звісно. Твоя кімната готова. Усе, як ти просила.
Марина піднялася на другий поверх.
Кімната для неї була кутова, з двома вікнами: одне виходило на парк, друге — на під’їзну дорогу. У шафі висіла сукня для репетиції. Поруч, у щільному тканинному чохлі, — весільна.
Вона не стала відкривати чохол.
Спершу Марина зателефонувала до евакуаційної служби. Описала машину, продиктувала номер, приблизну ділянку траси. Потім набрала міський сервіс, якому довіряла сама, без чужих рекомендацій, і попросила прийняти машину після евакуації.
— Огляньте все, — сказала вона. — Особливо гальмівну систему. Дуже ретельно. І зафіксуйте письмово.
Механік на тому кінці дроту насторожився:
— Були проблеми?
— Були, — відповіла Марина. — Саме тому прошу все оформити документально.
Вона поклала телефон, переодяглася в просту трикотажну сукню молочного відтінку, прибрала волосся назад і швидко подивилася в дзеркало. Уже не так, як зранку. Не в пошуках відповіді. Просто щоб переконатися, що обличчя тримається.
Обід накрили в малій їдальні — світлій кімнаті з панорамним вікном на бічну терасу. Надія, домоправителька, жінка немолода й майже безшумна, подала закуски, суп, гаряче.
Роман був жвавий. Розповідав про підрядників, про шатер, про те, що вранці привезли не ті ліхтарі й довелося терміново шукати заміну. Марина слухала, кивала, відповідала в потрібних місцях. Їла без апетиту, але акуратно.
І спостерігала.
Раніше вона не спостерігала за ним так. Не розбирала жести, паузи, надто широкі усмішки, трохи зайву бадьорість. Тепер бачила все.
Телефон Роман поклав на край столу екраном донизу. За обід він перевернув його тричі. Швидко, ніби мимохідь. Після першого разу Марина вирішила, що це звичка. Після другого — відзначила. Після третього — запам’ятала.
— Олеся сьогодні приїде? — запитала вона між гарячим і чаєм.
— Завтра, — сказав Роман і знову швидко глянув на телефон. — Вона казала, що буде ближче до обіду.
— Ясно.
Марина помішала чай.
Напередодні ввечері Олеся писала інше: «Приїду зранку раніше, хочу встигнути до флористів».
Зранку раніше — не ближче до обіду.
Розбіжність була невеликою. Але вона була.
Після обіду Роман запропонував пройтися територією, подивитися підготовку до репетиції. Марина погодилася.
Вони вийшли через терасу в парк і попрямували до шатра. Величезний, білий, він уже стояв на галявині. Усередині розставили столи, стільці накрили чохлами, у дальньому кінці флористи розкладали по вазах зрізані півонії.
Усе виглядало саме так, як вона планувала.
І все ж Марина не відчувала того, що, мабуть, мала б відчувати жінка за два дні до власного весілля. Вона стояла в центрі шатра, дивилася на білі стільці, на ще не закінчену доріжку, на квіти — і всередині було тихо.
Не спокійно. Саме тихо.
— Красиво, правда? — Роман узяв її за руку.
— Красиво, — сказала вона.
Він підніс її руку до губ, поцілував і подивився на неї. У його погляді було щось незрозуміле. Не тривога. Не ніжність. Щось каламутне, змішане, таке, що не давало себе назвати.
— Ти сьогодні якась інша.
— Втомилася з дороги…
