«Антоне, я пробив вашу няню по своїх каналах. Ви просили перевірити її рекомендації про всяк випадок. Рекомендації справжні. Але є одна деталь. Її дівоче прізвище — Коваленко. Її чоловік — заступник начальника обласного управління…»
Антон не дочитав посаду. Він дивився на чорний квадратик згорнутого плеєра внизу екрана. Пальці лівої руки до болю стиснули пластиковий корпус батьківського блока. Тріщина під синьою ізоляційною стрічкою розійшлася ще на міліметр, уп’явшись гострим краєм у долоню. На стіл упала крапля крові.
Антон не спав усю ніч. Екран ноутбука давно згас, перейшовши в сплячий режим. На столі стояла вистигла чашка з чорним чаєм. На поверхні рідини утворилася тонка матова плівка. Цвях спав на сусідньому стільці, згорнувшись щільним тугим клубком. Час від часу кіт смикав уві сні лапами, і його кігті з сухим клацанням зачіпали жорстку оббивку.
Рано-вранці в п’ятницю, коли за вікном тільки-но почало світати, забарвлюючи мокрий асфальт у брудно-сірий колір, Антон зайшов до дитячої. Міша лежав тихо. Дихання було поверхове, ледь помітне. Антон обережно, намагаючись не робити різких рухів, дістав із шафи теплий синій комбінезон. Просунув мляві ручки сина в рукави. Застебнув пластикову блискавку. Дитина не прокинулася, лише слабо застогнала уві сні.
Повернувшись додому о сьомій тридцять, Антон сів на банкетку в передпокої. За п’ятнадцять хвилин мала прийти Ірина Валеріївна. Починався її робочий день.
Цвях вийшов із темної кухні. Кіт сів просто навпроти вхідних дверей. Густа шерсть на його загривку повільно піднялася, утворюючи жорсткий гребінь. Жовті очі перетворилися на вузькі вертикальні щілини. Товстий хвіст ритмічно бив по лінолеуму.
О сьомій сорок п’ять пролунав короткий, різкий дзвінок.
Антон не став відчиняти двері навстіж. Він відкинув засувку й залишив металевий ланцюжок натягнутим. У вузькій щілині з’явилося обличчя Ірини Валеріївни. Жоден м’яз на її обличчі не здригнувся. Сіре вовняне пальто сиділо бездоганно. На плечі висіла строга шкіряна сумка без жодної потертості.
— Доброго ранку, Антоне Сергійовичу. Ви забули зняти ланцюжок.
— Ви звільнені.
Запала тиша. Ірина Валеріївна не виказала ні здивування, ні обурення. Вона стояла абсолютно нерухомо, дивлячись на Антона холодним, сканувальним поглядом.
— Можу я дізнатися причину? У вас з’явилися претензії до дотримання режиму?
— У мене є відеозапис того, що ви робили з моїм сином учора перед денним сном.
Десь на верхньому поверсі голосно брязкнули двері ліфта…
