Пролунало довге, тягуче шипіння. Звук нагадував струмінь пари, що виривається з пробитої труби під високим тиском.
Антон відклав ноутбук на диван. Вийшов у коридор.
Візочок стояв біля вхідних дверей. Ірина Валеріївна завмерла, тримаючи в руці вовняний плед.
Між нею і колесами візочка стояв Цвях.
Кіт здавався вдвічі більшим за свій звичний розмір. Густа шерсть на загривку стояла дибки, утворюючи гострий гребінь. Вуха були щільно притиснуті до черепа. Товстий хвіст хльоскав по лінолеуму з сухим, ритмічним стуком.
— Геть звідси, — голос няні був рівний. Вона зробила пів кроку вперед.
Цвях не зрушив із місця. У його грудях зародилося низьке, вібруюче виття. Із прочиненої пащі бризнула крапля слини. Кіт блискавично викинув уперед праву лапу. Кігті зі свистом розітнули повітря за кілька сантиметрів від сірого пальта жінки.
Антон ступив між ними.
— Цвяху, не можна! — він спробував обережно відсунути кота краєм капця.
Кіт не перевів погляду на господаря. Його немигні жовті очі були намертво прикути до обличчя жінки.
— Тварина не в собі, — так само рівно промовила Ірина Валеріївна. Вона поправила комір. Жоден м’яз на її обличчі не здригнувся. Дихання лишалося спокійним. — Приберіть його. Нам час виходити. Режим потребує порядку.
Антон нахилився й перехопив кота впоперек тулуба. Цвях різко вивернувся. Сильні задні лапи з усієї сили відштовхнулися від передпліччя Антона. На шкірі миттєво проступили три глибокі червоні смуги, з яких виступили краплі крові. Кіт вирвався, відскочив углиб коридору і, припавши до підлоги, продовжив глухо гарчати.
Антон мовчки подивився на свою закривавлену руку. Потім перевів погляд на візочок. І на ідеально спокійну, нерухому жінку.
Увечері того ж дня, коли за нянею зачинилися двері, Антон сидів на темній кухні. Перед ним на столі лежав смартфон. У білому полі пошуковика рівномірно блимав курсор. Антон витер кров із подряпин ватним диском із хлоргексидином. Викинув диск у сміттєве відро. Взяв телефон і повільно набрав два слова.
«Прихована камера»…
