— Районний відділок може заплющити очі на відеозапис, назвавши його незаконним, — голос Воронова був схожий на скрегіт металу по склу. — Але бюрократія жере сама себе. Жоден Коваленко не зможе закрити справу, в якій є власноруч написаний журнал на тридцять епізодів із зазначенням дозувань, дат і прізвищ потерпілих. Це документальне підтвердження системи. Це стаття за катування завідомо неповнолітніх. В особливо великих. Масово.
Воронов підвів важкий погляд на Антона.
— Де ви взяли цей зошит? Ви розумієте, що крадіжка особистого майна знецінить доказ?
Антон опустив руку в кишеню. Великий палець погладив синю ізоляційну стрічку.
— Я знайшов його на лавці в парку Горького. Біля старих каруселей, — рівно відповів Антон, дивлячись майорові просто в очі. — Відкрив, щоб знайти контакти власника. Побачив списки дітей і дозування спирту. Одразу приїхав до вас.
Воронов дивився на нього довгих десять секунд. Потім кутик його губ ледь помітно сіпнувся. Він натиснув кнопку селектора на столі.
— Чергового до мене. І двох понятих. Оформлюємо протокол вилучення знайденого речового доказу.
Минуло чотири місяці.
Зимове сонце пробивалося крізь морозні візерунки на кухонному вікні. У квартирі пахло випічкою й свіжозавареним чаєм. На плиті тихо свистів чайник…
