— Це дуже благородно з вашого боку, Антоне Сергійовичу. Ірина Валеріївна справді була засмучена. Я зв’яжуся з нею. Певна, вона приїде.
Антон скинув виклик. Поклав телефон на стіл.
Цвях зіскочив із взуттєвої полиці, безшумно зайшов на кухню й сів поруч зі стільцем Антона. Кіт потерся лобатою головою об ногу господаря й видав низьке, розкотисте муркотіння, більше схоже на рокіт заведеного мотора.
Пастка зачинилася. Залишалося тільки забрати з неї здобич.
В офісі агентства пахло дешевим сосновим ароматизатором і нагрітим пластиком працюючого лазерного принтера. Антон сидів на вузькому шкіряному дивані. Оббивка видавала сухий скрип при кожному його русі. У правій внутрішній кишені куртки лежав щільний паперовий конверт. У лівій — батьківський блок радіоняні. Палець звично намацав шорсткий край синьої ізоляційної стрічки.
Настінний годинник над стійкою ресепшену показував за дві хвилини дванадцяту. Секундна стрілка рухалася з гучним, ритмічним клацанням.
Вхідні двері відчинилися рівно опівдні. Ірина Валеріївна увійшла безшумно. На ній було те саме бездоганне сіре пальто. Жодної краплі дощу, жодної пилинки. У руці вона тримала чорну парасолю-тростину, згорнуту в ідеальну трубку. На згині лівого ліктя висіла чорна шкіряна сумка з жорстким каркасом.
Дівчина-менеджер запросила їх до переговорної — невеликої кімнати зі скляним столом і трьома стільцями на металевих ніжках.
Ірина Валеріївна сіла навпроти Антона. Вона акуратно поставила сумку на стілець поруч із собою. Блискавка на сумці була прочинена на кілька сантиметрів.
Антон дістав із кишені конверт. Поклав його на холодне скло столу. Слідом ліг надрукований начисто аркуш формату А4.
— Тут оклад за місяць, — голос Антона звучав глухо й монотонно. — Вісімдесят тисяч. Дрібними купюрами, як ви просили. Це угода про розірвання договору з ініціативи роботодавця. З пунктом про відсутність взаємних претензій…
