— закричала Світлана. — Ми нещодавно розмовляли! Він був живий, здоровий!
— Ваш син помер від тяжкої інфекції, — безбарвно відповіли їй. — Труну не відкривати. Документи отримаєте разом із нею.
Після дзвінка квартира ніби провалилася в глуху порожнечу. Потім Світлана закричала. Микола опустився на стілець і закрив обличчя руками. Вони плакали обоє. Усе, заради чого син наважився змінити життя, заради чого пішов туди, де небезпечно, обірвалося разом. Не буде ні житла, ні сім’ї, ні майбутнього. Нічого.
І раптом Світлана ніби виринула з цього жаху.
— Зачекай… Яку дату вони назвали?
— Двадцять п’яте, — глухо відповів Микола. — Ти ж чула.
— Колю, але двадцять п’ятого він телефонував. Ми довго говорили. Він розповідав, що в них напружено, але терпимо. Казав, що годують нормально. Що почувається добре.
Микола повільно підвів голову.
— Може, він не сказав, що хворий?
— Ти сам колись тяжко хворів. Хіба таке приховаєш? Хіба людина з високою температурою, слабкістю і кашлем говорить спокійно, ніби все гаразд?
Він мовчав. Потім тихо кивнув.
— Щось тут не сходиться.
— Ми відкриємо труну, — твердо сказала Світлана.
— Нам заборонили.
— Нехай забороняють. Я не вірю, що там наш син.
Микола подивився на неї й раптом дуже тихо промовив:
— Я теж не вірю. Серце не приймає.
— Моє не просто не приймає, — прошепотіла Світлана. — Воно кричить, що його там немає.
Труну доставили й одразу повезли на кладовище. Там уже чекали родичі й працівники похоронної служби. Світлана всю дорогу намагалася щось розгледіти крізь маленьке віконце, але всередині виднілася лише темрява. Чим ближче вони підходили до могили, тим сильніше в ній росло відчайдушне відчуття: треба відкрити.
Коли Микола взявся за кришку, родичі заговорили навперебій. Одні просили зупинитися, інші лякали наслідками, треті повторювали, що так не можна. Але батьки вже нікого не чули.
Кришка піддалася.
Спочатку люди відсахнулися. Потім, не вірячи власним очам, обережно наблизилися. Тіла всередині не було. У труні лежали якісь речі, важкий камінь — і більше нічого.
— Де Данило? — розгублено шепотів хтось із родичів.
Світлана й Микола стояли нерухомо. Вони вірили, що сина там немає, але порожньої труни не чекали. І тут Світлана помітила серед речей складений аркуш із зошита. Пальці в неї тремтіли так сильно, що вона ледве змогла розгорнути папір.
Лист був від Данила…
