— Я здивувалася, коли дізналася, що ти на ній одружився. Ти ж наче нормальний хлопець.
— А що з нею не так? — насторожився Данило.
Вероніка гірко всміхнулася.
— Ти справді нічого не знав? Вона ще зі школи крутилася біля дорослих чоловіків, багато чого встигла накоїти. З тією гидотою знайома давно. Перший чоловік через неї зовсім зламався, другий просто втік. Йому було простіше: він не служив тут і від її батька не залежав.
Данило слухав мовчки.
— Чому мені ніхто не сказав?
— Бо всі бояться Громова. Ніхто не хоче з ним зв’язуватися. У цьому містечку його слово для багатьох важить більше, ніж будь-які правила. Будь обережний. Краще переведися, якщо зможеш.
Але перевестися Данило не встиг.
Обстановка навколо ставала дедалі тривожнішою. У новинах усе частіше говорили про напруження, загрози, заяви, переговори й заходи у відповідь. У частині почалися збори, розмови стали короткими, обличчя — серйозними. Одного дня Данила разом з іншими відправили на масштабні навчання. Усі розуміли: те, що відбувається, вже мало схоже на звичайне тренування.
Удома Світлана й Микола майже не вимикали телевізор. Мати дивилася новини й плакала.
— Навіщо він туди пішов, Колю? — повторювала вона. — Сидів би в офісі, лагодив свої комп’ютери. Жив би спокійно.
— Годі, Світлано, — суворо зупиняв її чоловік. — Наш син дорослий. Він сам зробив вибір.
— Та який це вибір? Там нагорі хтось щось ділить, а за все мають відповідати наші діти?
Микола тяжко зітхав.
— Так завжди було. А Данило тепер служить. Він не хлопчик.
Світлана розуміла ці слова розумом, але материнське серце від них не ставало тихішим. Її дитина була десь далеко, серед небезпеки й тривоги, а вона не могла ні захистити його, ні допомогти, ні навіть обійняти.
Найстрашніше сталося раптово.
Їм зателефонували й повідомили, що Данило помер. Сухий голос назвав дату, сказав, коли доставлять труну, і попередив: відкривати не можна.
— Як помер?
