Один схопив довгу палицю з узбіччя, другий підняв суху гілку. Вони зробили кілька кроків уперед, але Грай повернувся до них усім тілом і вищирив ікла. Цього вистачило. Перед ними стояв не дворовий пес, якого можна налякати криком, а величезний вовк, напружений до останнього м’яза. У його погляді не було ні розгубленості, ні страху.
Палиці здригнулися в їхніх руках. Один першим кинув свою гілку й побіг до лісу, спотикаючись об коріння. Грай наздогнав його майже відразу, збив із ніг і притис до землі, гарчачи над ним так, що той перестав пручатися й лише закрив голову руками. Другий метнувся до позашляховика, заскочив усередину, грюкнув дверима й замкнувся. Крізь скло було видно, як він тремтячими руками натискає кнопки й озирається, боячись навіть зайвий раз ворухнутися.
Оксана підвелася не відразу. Коліна не слухалися, долоні були забруднені землею, одяг розірваний. Вона притиснула краї блузки до грудей, зробила кілька хитких кроків і хрипко промовила:
— Граю, досить. Не можна. Зупинись.
Вовк повернув до неї голову. У його очах ще палала лють, але голос господині він почув. Кілька секунд він не рухався, потім повільно відступив від поваленого чоловіка. Не розслабився, не відвернувся, лише відійшов, і далі стежачи за кожним рухом.
— Стережи, — сказала Оксана. — Сиди поруч. Не підпускай.
Грай сів між нею й нападниками. Його вуха були насторожені, груди важко здіймалися. Оксана почала шукати телефон. Руки тремтіли так сильно, що вона не відразу змогла розблокувати екран. Цифри розпливалися перед очима. Нарешті виклик пройшов, і вона, змушуючи себе говорити чітко, повідомила: лісова дорога, перекритий позашляховик, напад, троє чоловіків, потрібні поліція й медики.
Очікування розтяглося майже на годину. Час рухався болісно повільно. Оксана стояла біля своєї машини, іноді сідала на край сидіння, потім знову вставала. Їй хотілося зателефонувати Миронові, але вона боялася почути його голос і розплакатися так, що вже не зможе говорити. Тому вона лише стискала телефон і повторювала про себе: «Я жива. Усе скінчилося. Грай поруч».
Нападники більше не намагалися чинити опір. Той, що лежав на землі, іноді стогнав, але варто було йому поворухнутися, як вовк піднімав голову. Чоловік у машині не виходив. Його бліде обличчя кілька разів з’являлося за склом, і щоразу він тут же відсувався назад…
