— Соломіє! Зачекай!
Вона не зупинилася. Голос Тараса наздоганяв її з боку шкільного подвір’я, але зараз їй хотілося тільки піти якнайдалі. Від ґанку, від музики, від Лариси Богданівни, від усіх поглядів.
— Соломіє, та стій ти! Я вже задихаюся!
Тарас усе-таки наздогнав її біля повороту, схопив за руку і змушений був кілька секунд просто переводити подих. Соломія спробувала вивільнитися.
— Іди назад. Тебе там чекають. Репетируй танець, усміхайся, роби гарні фотографії.
— Без тебе?
— А що такого? Ти ж не бідна дівчинка, якій там не місце.
Він скривився, ніби її слова вдарили і його.
— Не кажи так.
— Чому? Це ж правда. Ти чув, що вона сказала.
— Чув. І саме тому пішов за тобою. Треба повернутися й розібратися.
— Ні.
— Соломіє, це твій випускний. Він буває один раз. Не дозволяй їй відібрати в тебе цей вечір.
— Вона вже відібрала, — тихо сказала Соломія. — І не тільки його. Надто багато. Я не піду туди просити дозволу бути поруч із власним класом. Не піду принижуватися. Не хочу вдягати сукню, на яку в нас однаково немає грошей, і слухати, як хтось шепоче за спиною. Я проведу цей день із мамою. Ми підемо до кафе. Удвох. І це буде краще за будь-яке шкільне свято.
— Ти потім можеш пошкодувати.
— Я вже шкодую, що стільки років сподівалася на інше ставлення.
Тарас відпустив її руку, але не відступив.
— Тоді я теж не піду.
Соломія підвела на нього очі.
— Не кажи дурниць.
— Я серйозно. Якщо тебе там не буде, мені там нічого робити. Ми разом репетирували танець. Я не хочу танцювати з кимось іншим і вдавати, ніби все нормально.
— Тарасе, це твоє свято теж. Не треба відмовлятися через мене.
— А ти не вирішуй за мене, — м’яко, але твердо відповів він. — Ти ж сама ненавидиш, коли за тебе вирішують.
Вона відвернулася. Заперечити було нічого.
— Роби як хочеш, — сказала вона нарешті. — Я додому.
Соломія пішла далі. Тарас залишився на місці й дивився їй услід, поки вона не зникла за будинками. Йому хотілося знову наздогнати її, вмовити, знайти слова, які повернули б їй бажання прийти. Але він розумів: зараз будь-які вмовляння прозвучать як тиск. Вона надто довго терпіла чужі рішення, щоб чергова людина, навіть із добрими намірами, знову казала їй, що робити.
Соломія більше не з’явилася на репетиціях. Вона не телефонувала до школи, не намагалася з’ясувати подробиці, не просила матір втрутитися. Просто ухвалила рішення. Спершу Олена Миронівна засмутилася, дізнавшись правду. Вона намагалася сказати, що випускний буває один раз, що не варто віддавати цей день людям, які й так завдали багато болю. Але Соломія була непохитна.
— Мамо, я хочу провести цей вечір із тобою. Не серед тих, хто мене не любить. Я краще запам’ятаю, як ми сиділи вдвох за столиком і їли щось смачне, ніж як я стояла в кутку і слухала чужі смішки.
Олена Миронівна більше не сперечалася. У призначений вечір вони справді пішли до невеликого кафе. Соломія вдягла найкраще з того, що в неї було, Олена Миронівна — подаровану донькою сукню. Жінка спершу соромилася, поправляла рукави, казала, що має надто святковий вигляд, але Соломія дивилася на неї з такою гордістю, що та поступово розслабилася.
Вони замовили небагато, але для них це все одно було святом. Сиділи біля вікна, говорили про майбутнє, про коледж, про роботу, про те, як усе зміниться. Соломія не сказала вголос, що їй боляче. Олена Миронівна не стала зайвий раз питати. Іноді любов — це не лише слова, а й уміння не торкатися рани, коли людина тримається з останніх сил.
Тарас того вечора все-таки прийшов до школи. Йому хотілося переконатися, що Соломія не передумала в останню мить і не стоїть десь осторонь сама. Лариса Богданівна зустріла його біля входу й повідомила, що Коваленко не буде, ніби йшлося про незначну деталь.
— Вона сама сказала, що не прийде, — додала вчителька. — Тож ставай у пару з іншою дівчиною, нічого псувати програму.
Тарас подивився на неї довгим поглядом.
— Ні.
— Що значить ні?
— Значить, я теж не беру участі.
Він розвернувся й пішов, більше нічого не пояснюючи. За спиною хтось гукнув його, хтось здивовано засміявся, хтось почав перешіптуватися, але Тарас не зупинився. Свято продовжилося без них обох. На фотографіях було досить усмішок, гарного вбрання і рівних рядів. Тільки двох людей там бракувало. Одні помітили це відразу, інші зробили вигляд, що не помітили зовсім.
По документи про закінчення навчання Соломія прийшла через кілька днів. Сама вона йти не наважилася. Тарас зустрів її біля входу. Вони увійшли разом, забрали все необхідне майже мовчки і так само разом вийшли з будівлі. Соломія зупинилася біля воріт і озирнулася на школу. Дев’ять років її життя залишилися там — у коридорах, за останньою партою, біля кабінету директора, на шкільному подвір’ї, де її одного разу позбавили навіть права на свято.
Вона не відчула полегшення відразу. Радше порожнечу. Але разом із порожнечею прийшло розуміння: все закінчилося. Більше вона не зобов’язана щодня повертатися туди, де її міряли чужим достатком.
Після випуску дороги однокласників розійшлися. Одні залишилися продовжувати навчання у старших класах, розраховуючи згодом вступити до престижних навчальних закладів. Інші поїхали до великих міст, хтось обрав коледжі, хтось пішов працювати. Соломія вступила на вечірнє відділення юридичного коледжу і майже відразу почала шукати постійну роботу. Вона розуміла, що попереду буде важко, але труднощів не боялася. Її лякало тільки одне — залишитися на місці.
Олена Миронівна хвилювалася за доньку. Робота і навчання одночасно здавалися надто важкими для такої молодої дівчини. Але Соломія була спокійна й зібрана. Вона запевняла матір, що впорається, що це тимчасово, що кожна зміна, кожен конспект, кожна безсонна ніч наближає їх до іншого життя.
Тарас залишився поруч. Спершу як друг, який допомагав із дорогою, приносив потрібні книжки, іноді зустрічав після пізніх занять. Потім як людина, без якої Соломія вже не уявляла ні радості, ні втоми. Він не намагався купити її увагу, не тиснув можливостями своєї родини, не вдавав, що рятує її. Він просто був поруч — уперто, спокійно, надійно.
Школа невдовзі перестала цікавитися долею Соломії. Учителі були впевнені, що на неї чекає звичайне важке життя, схоже на життя матері. Мирон Степанович, імовірно, не раз говорив комусь, що без грошей і зв’язків далеко не підеш. Лариса Богданівна могла згадувати її лише як важку ученицю з болючою гордістю. Однокласники поступово забували дівчинку з останньої парти, яка надто серйозно вчилася і надто рідко усміхалася.
Ніхто з них не телефонував, не питав, як у неї справи, не цікавився, чи вдалося вступити, де вона працює, чим живе. Для багатьох Соломія зникла відразу після отримання документів. Вона ніби випала зі спільної шкільної пам’яті — бідна, незручна, надто наполеглива у своєму бажанні вибратися.
А сама Соломія не зникла. Вона просто перестала жити на видноті в тих, хто звик бачити в ній лише старий одяг і відсутність грошей. Попереду були роки навчання, роботи, втоми, перших професійних перемог і рішень, які поступово змінювали не лише її життя, а й життя Олени Миронівни. Попереду був шлях, про який у школі ніхто не здогадувався, бо там надто рано вирішили, ніби вже знають її стелю…
