Перед зимовими канікулами школа поступово поринула у святкову метушню. У коридорах розвішували прикраси, у класах обговорювали солодкі столи, подарунки, вбрання і плани на вільні дні. Для багатьох це був час очікування дива. Для Соломії й Олени Миронівни — час нових підрахунків.
Олена Миронівна мала працювати майже до самої святкової ночі. На виробництві багато хто просив вихідні, але за кожен пропущений день зменшувалася виплата, а дозволити собі це жінка не могла. Соломія заздалегідь знала, як усе буде: мати прийде пізно, втомлена, з холодними руками і вимученою усмішкою; вони ввімкнуть старий телевізор, послухають святкові промови, з’їдять два прості салати і трохи солодкого, якщо вдасться купити, а потім ляжуть спати, бо вранці Олені Миронівні знову треба буде йти на зміну.
Цього року Соломія вирішила, що так не буде. Вона хотіла бодай раз влаштувати матері справжнє свято. Не розкішне, не таке, про яке говорили однокласники, а їхнє власне: з фруктами на столі, гарним десертом, гарячою стравою і подарунком, який Олена Миронівна не стане купувати собі ніколи.
Для цього були потрібні гроші.
Соломія кілька днів поспіль переглядала оголошення. У старих газетах, на дошках біля магазинів, на листках біля зупинок — усюди, де можна було знайти хоч якусь роботу. Але неповнолітню школярку на кілька днів ніхто брати не хотів. Потрібні були постійні працівники, люди з досвідом, з документами, з можливістю виходити в зміни після свят. Вона поверталася додому дедалі похмурішою, але продовжувала шукати.
В останній навчальний день перед канікулами Соломія знову сиділа в класі над газетою з оголошеннями. Вона водила поглядом по рядках, уже майже не вірячи, що знайде щось підхоже.
— Коваленко, ти роботу шукаєш?
Вона здригнулася й підвела очі. Перед її партою стояв Тарас Левицький — однокласник із заможної родини, один із тих, хто ніколи не потребував ані одягу, ані грошей на шкільні поїздки, ані нових телефонів. Його батьки займалися торгівлею, і в класі всі знали: у Тараса є все, що багато хто бачив лише у вітринах.
Соломія відразу насторожилася.
— А тобі яке діло?
— Просто спитав.
— Просто в нас тут рідко хто просто питає, — сухо відповіла вона й склала газету. — Якщо хочеш посміятися, вибери когось іншого. Я сьогодні не в настрої.
Тарас злегка насупився.
— Я не збирався сміятися.
— Авжеж. Зараз почнеш розповідати, як важко вибирати між дорогим подарунком і ще дорожчим подарунком, так? Або обговорювати, що в когось на свято буде їжа, про яку я навіть не мрію? Я вже чула такі розмови. Не старайся.
Він кілька секунд мовчав. Зазвичай Соломія бачила його впевненим, легким, майже завжди усміхненим. Зараз він виглядав розгубленим і навіть трохи ображеним.
— Я хотів допомогти, — нарешті сказав він. — Але якщо тобі зручніше одразу вважати мене ворогом, тоді гаразд.
Соломія стиснула пальці на краю газети.
— Допомогти?
— Так. Я сам підробляю на канікулах. Не тому, що мене змушують, а тому, що хочу мати свої гроші. Знаю місце, де можна вийти на кілька днів. Якщо тобі справді потрібна робота, можу домовитися.
Вона дивилася на нього недовірливо. За дев’ять років Тарас майже не розмовляв із нею. Він не знущався відкрито, не кидав образливих слів, не штовхав у коридорі, але й не захищав. Був десь осторонь — красивий, упевнений, оточений тими, кому вона була чужою. І тепер саме він пропонував допомогу.
— Чому зараз? — спитала Соломія. — Чому ти раптом вирішив втрутитися?
— Бо побачив, що ти шукаєш роботу.
— І все?
— А що ще має бути?
— Не знаю. Зазвичай за будь-якою добротою щось стоїть.
Тарас зітхнув і сів на край сусідньої парти.
— Слухай, я розумію, що тобі багато чого довелося терпіти. Але я не хочу зараз влаштовувати довгу розмову про те, хто винен. Робота проста: мийка машин. Я зазвичай мию кузов. Ти могла б займатися салоном. Тоді ми ділимо оплату порівну. Чесно і без подачок.
Слово «подачок» прозвучало для Соломії особливо важливо. Вона боялася саме цього — що їй запропонують не роботу, а милість, за яку потім доведеться дякувати поглядом у підлогу.
— Я впораюся? — спитала вона вже м’якше.
— Впораєшся. Там нічого неможливого. Треба бути акуратною, швидкою і не лінуватися. Із цим у тебе проблем, наскільки я розумію, немає.
Соломія мимоволі всміхнулася.
— А чому ти взагалі працюєш? У тебе ж родина може дати тобі гроші на все.
— Може. Але мені набридло постійно просити. Хочу розуміти, скільки коштує моя власна праця. І мати гроші, за які мені ніхто не читатиме лекцій.
Він сказав це без хвастощів, і Соломія вперше побачила в ньому не просто багатого однокласника, а звичайну людину зі своїми впертостями й бажаннями.
— Вибач, — тихо сказала вона. — Я справді не хотіла грубити. Просто звикла, що якщо до мене підходять, то найчастіше не з добром.
— Я помітив, — Тарас усміхнувся краєчком губ. — Але ти могла б хоча б спочатку дослухати.
Соломія опустила очі й раптом, сама від себе не чекаючи, підвелася й незграбно обійняла його. Лише на мить. Потім одразу відступила, спалахнувши.
— Пробач. Я не знаю, чому так зробила.
— Нічого, — він теж трохи знітився, але усмішка стала теплішою. — Значить, домовилися. Післязавтра о дев’ятій ранку. Працюємо до останнього клієнта. Поблажок не буде, попереджаю відразу.
Він вирвав із зошита аркуш, написав адресу й номер телефону, простягнув їй.
— Візьми. Якщо заблукаєш або щось зміниться, подзвони.
Соломія обережно взяла папірець, ніби це була не адреса мийки, а справжній квиток у можливість змінити свято. Додому вона йшла швидше, ніж звичайно. Вітер був холодним, пальці мерзли, але всередині в неї вперше за довгий час жила світла, майже дитяча радість.
Робота виявилася важкою лише в перші години. Соломія не відразу зрозуміла, як правильно витирати панелі, щоб не залишалося розводів, як діставати сміття з важкодоступних кутків, як швидко, але акуратно приводити до ладу сидіння. Тарас показував без роздратування. Іноді жартував, але не зло. До четвертої машини вона вже рухалася впевненіше, до кінця дня — майже нарівні з ним.
Після кожного клієнта вони ділили оплату. Соломія спершу навіть не вірила, що ці гроші справді її. Не взяті в борг, не випрошені, не зекономлені на маминих ліках, а зароблені власними руками.
Увечері вона була змучена. Боліли спина й руки, волосся пахло мийними засобами, у голові шуміло від утоми. Але коли вона перерахувала зароблене, у неї перехопило подих: за один день вийшла сума, майже співмірна з тим, що мати отримувала за важку зміну. Для школярки це здавалося неймовірним.
— Завтра прийдеш? — спитав Тарас, коли вони закривали робоче місце.
— Звісно. Я б і без канікул так працювала, якби могла.
— Тоді до завтра.
Він ступив ближче й обійняв її. Цього разу першим. Соломія завмерла, не знаючи, як поводитися. Обійми були короткими, але в них не було насмішки чи жалю. Лише тепло.
— З тобою добре працювати, — сказав Тарас, відпускаючи її. — Ти вперта, швидка і чомусь усміхаєшся навіть тоді, коли втомилася так, що важко стояти.
— Я не усміхаюся.
— Усміхаєшся. І тобі пасує.
Соломія відвернулася, щоб він не помітив, як сильно вона знітилася. Дорогою додому вона сварила себе за дурні думки. Не можна вигадувати казку там, де людина просто допомогла знайти підробіток. Не можна сприймати доброту за щось більше. Але серце все одно билося швидше, ніж зазвичай…
