Тієї ночі Оксана не спала зовсім. Вона сиділа на кухні, топила піч, щоб не мерзнути, і розкладала перед собою папери, як розкладають пасьянс. Довідка з фонду.
Гроші пішли на дім. Зобов’язання є. Витяг із реєстру.
Власник один, частки не виділені, угода в роботі. Роздрук оголошення. Її кухня, її стіна, її хустки.
Свідоцтво про смерть матері. Договір купівлі-продажу маминого дому в іншому селі, він лежав у коробці, бо це був її папір, її, і Саша по нього не прийшов. Двісті тисяч.
Вересень. Переказ на картку. Вона згадала, як сиділа тоді в машині біля відділення банку й переказувала ці гроші чоловікові, бо «нам одним платежем треба, щоб без питань».
Під ранок вона ухвалила рішення. Вранці вона розбудила Павла раніше, ніж звичайно, нагодувала, відвела до школи й сказала вчительці, що хлопчик, можливо, пропустить п’ятницю. Потім пішла до Валентини Степанівни.
— Мені потрібен юрист, — сказала вона з порога. — Справжній, не безплатний.
Валентина Степанівна кивнула, ніби чекала.
— У районному центрі є одна, Ірина, вона в нас із фермою судилася, коли пасовище різали. Тямуща, але бере.
— Скільки?
— Тисяч вісім за перше, мабуть. Я не знаю.
У Оксани вдома лежало 2600, а допомога мала прийти тільки одинадцятого. Вона повернулася додому, відкрила скриню, вийняла наволочку й дістала материну павутинку.
Хустка була біла, тонка, майже невагома. Тридцять років вона пролежала в скрині й не пожовкла, бо пух не жовтіє, якщо його правильно зберігати й раз на рік виносити на мороз. Оксана розстелила її на столі.
Посередині йшла зірка, довкола — котячі лапки, по краю — зубчаста кайма, і в кутку, там, де мати завжди лишала свою мітку, було вив’язано три маленькі ромби підряд. Вона не плакала. Вона склала хустку, поклала її в чисту наволочку й поїхала в районний центр.
Лариса була на ринку.
— Мені треба продати, — сказала Оксана й поставила наволочку на стіл.
Лариса витерла руки об фартух, розв’язала вузол і обережно, кінчиками пальців, витягла хустку.
Потім вона замовкла на цілу хвилину. Потім узяла обручку — вона носила її на ланцюжку, і Оксана це помітила тільки зараз, — зняла, поклала на стільницю й повільно, не кваплячись, протягла крізь неї кут хустки. Хустка пішла.
Пройшла вся, до останнього зубця, і лягла з другого боку білою хмаркою. Лариса підвела очі.
— Чия робота?
— Мамина.
— Скільки років?
— Тридцять два. Вона його в’язала, коли мною ходила.
Лариса поклала долоню на хустку й не прибирала.
— Я тобі за неї дам дванадцять тисяч, — сказала вона, — більше в мене сьогодні немає.
— Вона коштує сорок.
— Вона коштує вісімдесят, — спокійно сказала Лариса. — Таких тепер не в’яжуть, таких немає.
— Тоді чому дванадцять?
— Бо в мене в кишені дванадцять.
Лариса подивилася на неї прямо.
— Я не наживаюся на тобі, Оксано. Я кажу, як є. Хочеш, іди по рядах, шукай, хто дасть більше. До вечора, може, знайдеш тисяч за двадцять, тільки в тебе вечора немає.
Оксана стояла й торгувалася. Вона торгувалася чесно, як учила мати: назвала ціну, почекала, назвала другу, сказала, що віддасть за умови.
Зійшлися на п’ятнадцяти. Лариса позичила три тисячі в сусідки по ряду, і та віддала не відразу, і вони обидві стояли й чекали, поки сусідка перерахує дрібні гроші.
— Яка умова? — спитала Лариса, прибираючи хустку.
— Не продавайте її пів року, — сказала Оксана. — Якщо я знайду гроші, викуплю, дорожче викуплю.
— Пів року, — повторила Лариса й додала: — Те, що ти сьогодні віддаси, повернеться до тебе чужими руками. Запам’ятай, я сказала.
Оксана не відповіла, їй було не до слів…
