Колян спився, помер від цирозу печінки в 30 років. А Михалича так і не знайшли: може, живе десь, а може, й ні. Карма наздоганяє всіх рано чи пізно.
Олена відсиділа 2 роки і 3 місяці. Вийшла умовно-достроково за хорошу поведінку. Я дізнався про це з документів, хотів зустрітися, поговорити, але не став.
Навіщо ворушити минуле? Сподіваюся, вона знайшла свій спокій. Знайшла місце, де її ніхто не скривдить, де вона може просто жити, дихати, бути собою.
Вона заслужила це. Заслужила після всього, що пройшла. А я досі іноді думаю про ту ніч.
Про квартиру номер 47. Про тендітну дівчину на табуреті, оточену трьома зв’язаними чоловіками. Про її порожні очі й спокійний голос.
І знаєте, що найстрашніше? Я розумію її. Розумію, чому вона так вчинила, на її місці я б, може, те саме зробив.
А може, й гірше. Бо коли людину заганяють у кут, коли відбирають у неї всю гідність, свободу, надію, вона перетворюється на загнаного звіра. І звір цей кусається.
Відчайдушно, жорстоко, до останнього. Олена кусалася й вижила, а це вже перемога, хай і така гірка.
Я паркую машину біля відділку, виходжу, дивлюся на сіру будівлю. Завтра новий день, нові виклики, нові справи. Нова історія про біль, страх і людську жорстокість.
Але іноді, дуже рідко, бувають і історії про справедливість. Хай і таку дивну, страшну справедливість. Історія Олени закінчилася.
Але я знаю, десь зараз розгортається нова, схожа історія. Хтось терпить, мовчить, боїться. Хтось накопичує образу й лють усередині, хтось планує помсту.
І колись, у якійсь квартирі, в якомусь місті знову задзвонить телефон. І черговий скаже: «Приїжджайте, тут пригода. Дивна така».
І я приїду. І побачу щось схоже. Бо люди не змінюються, зло не зникає.
Жертви перетворюються на катів. Кати стають жертвами, і коло замикається. Але хоч іноді, зовсім іноді, справедливість перемагає.
Хай і з запізненням, хай і страшною ціною. А Олена? Олена десь там, на волі. Живе своїм життям.
І я щиро бажаю їй щастя. Після всього, що вона пережила, вона заслужила бодай це.
