— Все гаразд! — запитав Адам, перекрикуючи рев мотора.
— Чудово, — Лариса ледь помітно кивнула.
Двері відчинилися. У кабіну увірвався жорсткий, крижаний потік повітря. Ілля стрибнув першим. Його купол мав розкритися трохи раніше. Лариса бачила, як його фігура миттєво перетворилася на крапку.
— Пішла! — скомандував Адам.
Світ перевернувся. Секунда — і тиша, тільки свист вітру у вухах і неймовірна, лякаюча свобода. Лариса розкинула руки, відчуваючи, як потік повітря б’є в груди. У цю мить болю не було. Не було гліобластоми, не було спадщини, не було минулого. Було тільки нескінченне синє небо.
Час було розкривати купол. Вона відчула, як Адам смикнув кільце. Ривок. Але його не було. Замість потужного поштовху вгору, який мав уповільнити їхнє падіння, Лариса почула над головою тільки безпорадне плескання тканини.
— Чорт! — вирвалося в Адама.
Лариса підняла очі. Основний парашут вийшов із ранця, але він не наповнився повітрям. Стропи перехлеснулися, перетворивши величезний купол на марний джгут, що бився на вітрі. Швидкість падіння наростала. Земля неслася назустріч, стаючи лякаюче детальною.
Лариса бачила далеко внизу яскравий купол Іллі — він парив, повільно знижуючись, не підозрюючи, що прямо над ним розігрується фінал. Адам не здавався. Він діяв за інструкцією: відстрілив основний парашут і рвонув кільце запаски. Але доля того дня була нещадною. Запасний купол, вилетівши в турбулентний слід, миттєво заплутався в залишках строп основного. Замість рятівної парасольки над ними виник безформний клубок шовку.
Ілля, що висів на стропах свого парашута, підняв голову. Він побачив їх. Дві людини, зчеплені разом, летіли вниз каменем.
— Ларисо!!! — його крик зірвався на хрип, але вітер забрав його в порожнечу.
Він бачив, як Адам відчайдушно намагається розплутати стропи ножем, як вони крутяться в страшному штопорі. Ілля смикав свої стропи, намагаючись дотягнутися, підлетіти ближче, але фізика була невблаганною. Він був безсилий.
Лариса закрила очі. Дивно, але страху не було. Був тільки глибокий, майже містичний спокій. Вона встигла. Вона подарувала їм сонце. Вона повернула Іллі гідність. Вона врятувала Луну.
«Пробач мені, брате», — подумала вона, і в цю мить яскраве єгипетське сонце засліпило її востаннє.
Удар був миттєвим. Тиша, що настала після нього, була страшнішою за будь-який крик. На жовтий пісок пустелі повільно опустилися шматки білого шовку, накриваючи два нерухомих тіла, немов саван.
Ілля приземлився за кількасот метрів. Він біг по піску, спотикаючись, падаючи і знову піднімаючись. Коли він добіг, він не побачив крові. Він побачив тільки жінку, яка нарешті виглядала спокійною. Її обличчя було позбавлене болю і турбот. Вона немов просто прилягла відпочити після довгого шляху.
Ілля впав на коліна, закривши обличчя руками. У цю мить він зрозумів: історія, яка почалася з порятунку вагітної кішки, закінчилася тут, у пісках, залишивши його сам на сам із величезним світом і маленькою донькою.
Особняк зустрів їх мертвою, гнітючою тишею. Повернення з Єгипту було схоже на затяжне падіння в крижану воду. У холі все ще стояв ледь вловимий аромат парфумів Лариси, а на вішалці самотньо висіло її чорне кашемірове пальто, яке вона так і не одягла того останнього дня.
Ілля ходив по кімнатах як тінь. Він змарнів, очі запали, а рухи стали механічними, позбавленими життя. Але найстрашнішою була Аліса. Дівчинка, чиє серце за останні місяці тільки почало відтавати, знову перетворилася на крижану статую. Вона не плакала, не просила їсти. Вона просто сиділа на своєму ліжку, втупившись в одну точку, і мовчала. Дні змінювалися ночами, Наталія Степанівна потайки втирала сльози, накриваючи на стіл, але до їжі ніхто не торкався.
Тільки попеляста кішка Луна, здавалося, розуміла все. Вона більше не бігала за кошенятами і не муркотіла біля каміна. Вона повільно обходила будинок, заглядаючи в кожне обличчя своїми мудрими бурштиновими очима, в яких застигла вікова печаль.
Вночі, коли будинок поринув у найгустішу темряву, Луна м’яко штовхнула двері в дитячу. Вона застрибнула на ліжко до Аліси. Дівчинка лежала нерухомо, її очі були відкриті, в них відбивалося холодне світло місяця. Кішка підійшла впритул, відчуваючи, як дрібно тремтить маленьке тіло, і лягла прямо на груди дитині. Вона почала вібрувати — низько, густо, заповнюючи тишу кімнати звуком самого життя.
Аліса здригнулася. Її маленька долонька торкнулася теплої попелястої шерсті.
— Не йди, — голос дівчинки був схожий на шелест сухого листя. — Будь ласка, Луно, не йди і ти.
Кішка лизнула її в підборіддя і притиснулася ще міцніше. І тоді греблю прорвало. Аліса заридала — навзрид, голосно, звільняючи душу від накопиченого жаху. Вона обхопила Луну руками, ховаючи обличчя в її хутрі, і крізь сльози почала розповідати кішці все те, що не могла сказати батькові. Луна терпіла, тільки іноді тихенько нявкаючи у відповідь, немов умовляючи: «Плач, маленька, плач, тепер можна»…
