Ілля, що стояв за дверима, безсило сповз по стіні. Він закрив обличчя руками, і його плечі нарешті затряслися в беззвучному риданні. Кішка зробила те, що не змогли зробити люди — вона повернула його доньці голос.
Через годину, коли Аліса заснула важким очищувальним сном, Ілля зайшов до кабінету Лариси. На масивному столі лежав щільний конверт, адресований йому. Ілля розкрив його тремтячими пальцями.
«Ілля, якщо ти читаєш це, значить моє «поки» закінчилося. Пробач, що не сказала раніше: я боялася, що ти побачиш у мені тільки вмираючу жінку, а не сестру. Так, ми однієї крові. Наш батько був складною людиною, але він залишив мені тебе, і це його єдиний подарунок, за який я йому вдячна.
Ти думав, що я врятувала вас у тому сквері? Ні, Ілля. Це ви врятували мене. Ти, Аліса і ця попеляста кішка повернули мені людяність, яку я поховала під рахунками й контрактами. Ви дали мені можливість померти не на самоті, а коханою.
Я залишаю тобі все: цей будинок, компанію, моє ім’я. Це не благодійність, а спадщина. Бережи Алісу. Бережи Луну та її кошенят. Вони – серце цього будинку. Вона врятувала вас, а ви – мене. Дбайте одне про одного. Це і є сім’я».
Ілля опустив листа на стіл. За вікном починався світанок — перший по-справжньому весняний світанок.
Минуло три місяці. Сад Лариси змінився: під старою липою тепер стояв акуратний дерев’яний будиночок із маленьким ґанком — саме такий, про який мріяла Аліса. Кошенята, вже підрослі й зміцнілі, носилися по траві, а Луна велично спостерігала за ними з підвіконня відчиненого вікна.
Ілля сидів у кабінеті. Перед ним лежали креслення нового житлового комплексу для молодих сімей, але тепер він працював не через потребу, а з усвідомленням великої відповідальності. Аліса забігла до кімнати, розчервоніла і щаслива.
— Тату, дивись! П’яте кошеня навчилося ловити метеликів!
Ілля посміхнувся і покликав доньку до себе. Він подивився у вікно, де на підвіконні в променях сонця грілася попеляста кішка. Життя тривало. Гірке, складне, але тепер наповнене сенсом і теплом, яке вже ніколи не охолоне.
