— його голос був тихим, але в ньому була така глибина, що вона мимоволі здригнулася. — Я довго думав, як це сказати. Як віддячити тобі. Не за гроші, не за роботу… хоча й за це теж. Ти врятувала нас. Того дня у сквері ти могла пройти повз, як пройшли сотні інших. Але ти зупинилася. Ти зігріла Алісу, ти виходила Луну, ти повернула мені ім’я.
Він повернувся до неї, і у світлі далеких ліхтарів його очі здавалися темними озерами, сповненими нестерпного тепла.
— Я кохаю тебе.
Це було сказано просто, без пафосу, як констатація найважливішого факту в житті.
— Це не вдячність, повір. Це щось… — він затнувся, підбираючи слова. — Я відчуваю тебе. Твій біль, який ти ховаєш, твою силу. Ти стала для мене всім. Моїм домом, моїм сенсом.
Лариса повільно повернулася до нього. Усередині неї все закричало. Їй хотілося кинутися в його обійми, виплакатися, розповісти все: про пухлину, про страх, про те, як їй не хочеться йти. Але вона знала те, чого не знав він. Знала те, що зробило це зізнання нестерпно болісним і неможливим.
— Перестань, Ілля, — її голос був сухим, майже ламким.
— Чому? Я бачу, що ти теж…
— Ні! — вона перебила його, дивлячись прямо в очі. — Слухай мене уважно. Те, що ти відчуваєш — це привабливість, це впізнавання одне одного, це не те, що ти думаєш.
Ілля насупився, його рука потягнулася до її плеча, але Лариса відсторонилася.
— Я довго наводила довідки, коли ти прийшов до мого будинку. Твоє прізвище, місто, де ти народився, ім’я твоєї матері… Ілля, світ набагато тісніший, ніж здається. Мій батько… він пішов із сім’ї, коли я була маленькою. У нього було інше життя, інша жінка. Він помер багато років тому, і я була впевнена, що залишилася сама.
Вона зробила глибокий вдих, відчуваючи, як серце б’ється десь у самому горлі.
— Ти моя рідна людина по крові, Ілля. Ми не можемо бути разом так, як ти хочеш.
Ілля завмер. Його рука так і залишилася висіти в повітрі. Він дивився на неї, і його обличчя повільно перетворювалося на неживу маску.
— Про що ти говориш?.. — прошепотів він. — Яка кров? Ларисо, це маячня! Ми ж чужі! Ми зустрілися випадково!
— У житті немає випадковостей, — вона гірко посміхнулася. — Є тільки доля, яка іноді жартує дуже зло. Ти мій брат, Ілля. Зведений, так. Але брат. Тому я зупинилася в тому сквері. Тому я не змогла пройти повз Алісу — вона моя племінниця. Я відчула це шкірою ще до того, як побачила документи.
Ілля похитнувся, немов його вдарили в груди. Він відкривав і закривав рот, не знаходячи слів. Його світ, який він щойно почав відбудовувати заново, завалився вдруге, але тепер ховаючи під уламками саму можливість кохання.
— Ти… мій брат, — він повторив це, пробуючи слова на смак, як отруту. — Але як? Чому ти мовчала?
— Я сама не була впевнена до останнього моменту. — Лариса відчула, як до очей підступають сльози, і різко відвернулася. — А тепер… тепер уже не важливо. Просто знай: ти не один. У тебе є сім’я. І в Аліси є я.
— Але я не хочу сестру! — раптом скрикнув він, і в його голосі прорізався відчай пораненого звіра. — Мені потрібна ти, Ларисо!
Вона не відповіла. Голова вибухнула таким гострим болем, що перед очима попливли чорні кола. Вона зрозуміла, що якщо залишиться тут ще хоч на хвилину, то просто впаде.
— Іди, Ілля. Нам обом потрібно це переварити. Будь ласка.
Вона майже бігом кинулася до сходів, не озираючись. Ілля залишився стояти на даху під холодним світлом зірок, сам на сам із правдою, яка була страшнішою за будь-яку самотність. Цієї ночі ніхто з них не заснув. Тиша в номерах була важкою, як могильна плита. А за вікном море продовжувало свій вічний, байдужий біг, змиваючи сліди на піску — сліди їхнього короткого, неможливого щастя.
Ранок після зізнання був важким, як мокрий пісок. Між Ларисою та Іллею виросла невидима, але крижана стіна. Ілля ходив по готелю як тінь, Аліса злякано поглядала на дорослих, не розуміючи, куди зник їхній сміх. Лариса ж відчувала, що пухлина в її голові святкує перемогу. Зір двоївся все частіше, а пальці лівої руки майже перестали слухатися.
Їй потрібно було це зробити. Прямо зараз, поки вона ще могла стояти на ногах. Стрибок із парашутом не був примхою, це був її останній маніфест, її спосіб крикнути в обличчя смерті: «Я все ще тут. Я вирішую, коли впасти».
— Ти з глузду з’їхала! — Ілля перехопив її біля стійки реєстрації аеродрому. — Подивися на себе, ти ледве стоїш!
Лариса обернулася. Вона наділа сонцезахисні окуляри, щоб він не бачив її затуманеного погляду.
— Я полечу, Ілля. З тобою чи без тебе. Це мій політ.
— Тоді я стрибаю теж, — відрізав він. — Я не залишу тебе там саму.
Маленький літак надсадно ревів, набираючи висоту над сяючою гладдю Червоного моря. У кабіні пахло гасом та адреналіном. Лариса сиділа, притулившись потилицею до холодного борту, і дивилася, як земля внизу перетворюється на строкату карту. Поруч із нею професійний інструктор Адам Хайдар перевіряв карабіни їхнього тандемного зв’язування. Його рухи були точними, сухими, звичними…
