Оксана подивилася у вічко: на порозі стояла Валентина Іванівна. Сама. Вигляд у неї був зовсім не бойовий: вона здавалася постарілою, змарнілою, у старому поношеному пальті.
Оксана вагалася. Відчиняти? Адвокат радив уникати будь-яких контактів. Але щось у вигляді колишньої свекрухи змусило її повернути ключ.
— Що вам потрібно? — спитала вона, не відчиняючи двері повністю, залишивши їх на ланцюжку.
— Оксаночко… — Голос Валентини Іванівни був слабкий і тремтячий. — Пусти, будь ласка. Нам треба поговорити.
— Нам нема про що говорити. Усі питання через адвокатів.
— Це не стосується судів. Це… це особисте. Про Макса.
Серце Оксани тьохнуло.
— Що з ним?
— Він… він зник.
Оксана зняла ланцюжок і впустила її. Валентина Іванівна пройшла на кухню й важко опустилася на стілець.
— Як зник?
— Він три дні не приходить додому. Телефон вимкнений. Я не знаю, де він. — Вона дістала з сумки хустинку й почала витирати очі.
Сльози були справжніми.
— Він пішов три дні тому після чергової сварки. Сказав, що втомився від усього, що я зламала йому життя. І пішов.
Оксана мовчки налила їй склянку води.
— Ви в поліцію зверталися?
— Зверталася. Сказали чекати. Дорослий чоловік має право піти. Може, загуляв.
— А ви думаєте, що…
Валентина Іванівна підвела на неї заплакані очі.
— Я думаю, він міг щось із собою зробити. Останнім часом він був сам не свій. Казав, що ти його покинула, що він нікому не потрібен, що життя скінчилося.
Оксана сіла навпроти.
Вона намагалася відчути бодай щось. Тривогу, жаль, провину. Але всередині була тільки порожнеча.
— Навіщо ви прийшли до мене?
— Я подумала, може, він у тебе? Може, він приходив, просив пробачення, а ти його не впустила?
— Ні, він не приходив. І не дзвонив.
— Точно?
— Точно.
Вони сиділи мовчки. Валентина Іванівна плакала, а Оксана дивилася на неї й думала: це чергова маніпуляція? Вистава, щоб розжалобити мене, змусити відкликати позови? Але вигляд у свекрухи був надто щиро розбитий.
— Що ж мені робити? — прошепотіла Валентина Іванівна.
— Чекати. Шукати. Обдзвонювати лікарні й морги.
Від останнього слова Валентина Іванівна здригнулася й заридала ще дужче.
— Ти… Ти не можеш мені допомогти? У тебе ж є зв’язки.
— У мене немає жодних зв’язків.
— Але ти…
— Валентино Іванівно, — перебила її Оксана.
— Ваш син пішов від вас, не від мене. Він пішов, бо ви роками його використовували, ламали й робили з нього слухняну маріонетку. А коли він збунтувався, ви не знаєте, що робити. Це ваша проблема, не моя.
— Але ти ж його дружина!
— Лише формально. Я намагалася врятувати його від вас. У мене не вийшло. Тепер він ваш. Шукайте його самі.
Свекруха дивилася на неї з ненавистю.
— Я знала, що ти безсердечна.
— Можливо. Ви самі зробили мене такою. А тепер, будь ласка, йдіть.
Валентина Іванівна повільно підвелася. Вона більше не плакала. Її очі були сухі й злі.
— Я знайду його. І ми вам ще покажемо.
Вона пішла, грюкнувши дверима. Оксана залишилася сама. Вона підійшла до вікна, дивилася їй услід.
Вона не вірила, що Макс міг щось із собою зробити. Надто вже він любив себе, надто був інфантильний для таких рішучих вчинків. Найімовірніше, він просто втік.
Утік від матері, від боргів, від відповідальності. Сховався десь у друзів, перечікує бурю. Але черв’ячок неспокою все ж закрався в її душу.
А раптом? Вона зателефонувала Наталі, сказала, що він зник, і розповіла про візит свекрухи.
— Не ведися, — відрізала подруга. — Стовідсоткова маніпуляція. Вона хоче змусити тебе кинутися його шукати, відчути свою провину й на цій хвилі відкликати позови.
— Думаєш?
— Упевнена. Сиди вдома й не смикайся, сам оголоситься.
Оксана так і зробила.
Вона намагалася не думати про Макса, займалася своїми справами, готувалася до суду. Але кожен телефонний дзвінок змушував її здригатися…
