Після візиту Вероніки Олена чекала, що Дмитро бодай чимось себе видасть. Може, почне нервувати. Може, сам заведе розмову про сімейні труднощі. Може, зізнається, якщо коханка попередила його про свій візит. Але він повернувся додому цілком звичайним. Скинув куртку, пройшов до кімнати, розлігся на дивані, трохи полежав і спитав, чи скоро вечеря.
Олена мовчала.
Вона дивилася на нього й раптом виразно розуміла: він збирався жити далі так, ніби нічого не сталося. Вдень зображати людину, яка розривається між обов’язком і коханням, а ввечері їсти суп у її квартирі, спати в її ліжку й при цьому вважати себе мало не шляхетним мучеником, який не кидає «хвору дружину».
Що ж. Якщо ноша така тяжка, Олена вирішила допомогти йому її позбутися.
Наступного ранку вона провела Дмитра до дверей, дочекалася, доки його кроки стихнуть, і почала діяти. Спершу ретельно прибрала квартиру — не так, як прибирають перед гостями, а так, ніби розчищають простір для нового життя. Потім дістала валізи й почала складати туди речі чоловіка: сорочки, штани, шкарпетки, документи, бритвене приладдя, зарядки, старі футболки, все, що за ці роки встигло прижитися в її домі.
Потім вона набрала Вероніку.
— Я подумала, — сказала Олена спокійним голосом. — Забирайте Дмитра.
На тому кінці на кілька секунд запала тиша. Потім Вероніка видихнула так радісно, що Олена навіть заплющила очі.
— Ви справді згодні?
— Сподіваюся, він буде щасливий, — відповіла Олена, і гіркота в її голосі була майже непомітною. — Я роблю це заради нього.
Вона попросила Вероніку приїхати по речі. Пояснила, що їй надто боляче обговорювати відхід із самим Дмитром, що вона не хоче дивитися, як він збирається. Заодно сказала, що квартиру треба звільнити до подальших розмов.
— Я вже все склала, — додала Олена. — Вам залишиться тільки забрати.
Вероніка погодилася одразу. Не минуло й години, як вона стояла біля дверей…
