Коли дівчина побачила дві важкі валізи, її захват трохи згас, але відступати було пізно. Вона взялася за ручки й з несподіваною впертістю потягла речі до ліфта. Олена дивилася їй услід і думала, що закохані жінки справді здатні на подвиги. У старих історіях розповідали, як заради найдорожчого люди виносили на собі важку ношу з небезпечних місць. Вероніка, схоже, теж була готова до героїзму. Якби знадобилося, вона б і самого Дмитра винесла на плечах.
Щоправда, Олена дуже сумнівалася, що цей героїзм протримається довго.
Уже ввечері її припущення почало справджуватися.
Дмитро повернувся з роботи раніше, ніж звичайно. Спершу за дверима почувся звук ключа. Потім він замовк, знову повернувся в замку, заскреготів. Ручка смикнулася раз, удруге. Нарешті пролунав дзвінок.
— Олено, що із замком?
Вона підійшла до дверей, але відчиняти не стала.
— Із замком усе гаразд. Просто ти тут більше не живеш.
За дверима повисла пауза.
— Що за дурниці? Відчиняй. Я втомився, мені не до твоїх вибриків.
— Дивно, що сьогодні ти не затримався, — спокійно промовила вона.
— Олено, відчини двері.
— Твої речі у Вероніки. Думаю, ти пам’ятаєш адресу. Квартира моя, куплена до шлюбу. І ще — я здорова. Можеш не хвилюватися, твоїй Вероніці я цю новину поки що не зіпсувала…
