Дзвінок у двері пролунав різко й невчасно. Олена насупилася. Зазвичай у такі години приходили або нав’язливі продавці, або сусіди з проханнями, або люди, яким конче треба було запропонувати щось зовсім непотрібне. Вона підійшла до дверей, глянула у вічко й завмерла.
На майданчику стояла молода жінка. Незнайома, доглянута, помітно напружена. У її обличчі було щось надто зібране для випадкового візиту. Олена відчиняти не стала. Але незнайомка знову натиснула на дзвінок, уже наполегливіше.
— Олено, я знаю, що ви вдома. Будь ласка, відчиніть. Нам треба поговорити.
Олена насторожилася ще більше.
— Хто ви така? — спитала вона, не знімаючи ланцюжка.
Те, що незнайома жінка називала її на ім’я, довіри не додавало. Навпаки, всередині одразу піднялося неприємне передчуття. А коли гостя вимовила ім’я Дмитра, у Олени ніби холодна нитка простяглася по спині.
Перше, що спало їй на думку: з чоловіком сталася біда. Нещасний випадок, лікарня, якісь неприємності. Тривога виявилася швидшою за розум. Олена відчинила двері, готуючись почути страшну новину.
Але дівчина стояла мовчки й не поспішала пояснюватися.
— Може, не тут? — тихо попросила вона. — Не хотілося б, щоб сусіди слухали.
У голосі звучало збентеження, майже провина. Олена кілька секунд дивилася на неї, потім мовчки відступила вбік. Незнайомка зайшла до квартири.
Тепер Олена змогла роздивитися її уважніше. Молода, років двадцяти п’яти, може, трохи старша. Одяг сидів ідеально й виразно підкреслював усе, що власниця хотіла підкреслити. Волосся вкладене, макіяж акуратний, нігті свіжі. На випадкову шахрайку вона не скидалася. Хоча Олена, якщо чесно, гадки не мала, який вигляд мають справжні шахрайки.
— Говоріть тут, — сухо сказала вона, зупинившись у передпокої. — Чаєм пригощати не буду. У мене робочий день….
