Після весілля їхнє життя швидко увійшло у звичну колію. Не погану, але й не надто теплу. Дмитро, як і раніше, багато пропадав на роботі, повертався пізно і щовечора виглядав так, ніби сам факт його появи вдома вже мав вважатися подвигом. Олена спершу намагалася ставитися до цього з розумінням.
Грошима він не скупився. Частину зарплати віддавав на їжу, комунальні витрати й побутові дрібниці. Олена навіть вважала це ознакою відповідальності. Поступово побачення, кафе, прогулянки й походи в кіно зникли, наче їх ніколи й не було. Їх замінили вечері на кухні, розмови про рахунки та фільми на старому дивані. Дмитро запевняв, що це нормально: вони тепер сім’я, а дорослі люди мають думати не про розваги, а про стабільність.
Якось він заговорив про те, що треба було б змінити роботу. Сказав, що дорога надто виснажує, що розумніше знайти місце ближче до дому. Він навіть знайшов відповідну вакансію, сходив туди на пробний день, повернувся начебто задоволений, але за кілька днів раптом відмовився від цієї ідеї. Пояснив, що графік там незручний, люди дивні, та й стара робота, якщо розібратися, зовсім не така вже й погана.
Потім Дмитро й узагалі почав казати, що район, де він працює, йому подобається. Там, мовляв, спокійніше, менше метушні, можна відволіктися від домашньої рутини. Олена не стала сперечатися. Яка їй різниця, де саме чоловік проводить робочий день, якщо він усе одно приходить додому? Тоді вона ще не знала, чому Дмитро раптом так прив’язався до колишнього місця.
Правда відкрилася пізніше.
Той ранок нічим не відрізнявся від десятків інших. Олена приготувала сніданок, провела чоловіка до дверей, повернулася до столу, увімкнула комп’ютер і заглибилася в робочі завдання. Листів було багато, заявки сипалися одна за одною, і невдовзі вона спіймала себе на думці, що в офісі їй, можливо, було б навіть легше. Там принаймні можна було перекинутися з кимось парою слів, а тут перед очима були лише монітор, захололий чай і нескінченний список справ…
