Перші серйозні неприємності почалися не в обласній лікарні, де якраз з’явилися результати. Там усе рухалося краще, ніж Оксана очікувала. Закупили нові монітори, організували навчання персоналу, переписали протоколи так, щоб ними справді користувалися, а не зберігали в папці для перевірок. Марко Борисович після останньої наради потис їй руку обома долонями. У нього це, як вона вже зрозуміла, означало найвищий ступінь довіри.
Проблема виявилася всередині фонду.
Заступник директора з адміністративної частини, Ігор Леонтійович Пташенко, працював там майже від заснування. Чоловік середніх років, бездоганний костюм, дорогі запонки, тихий голос і дивовижний талант створювати навколо себе атмосферу зайнятості. Він говорив «звісно», «безперечно», «ми все розуміємо», усміхався при зустрічі й ніколи прямо не заперечував.
За спиною, як Оксана дізналася випадково, називав її тимчасовою протеже.
Саме по собі це було неприємно, але не смертельно. Вона звикла: у будь-якій системі з’являються люди, яким простіше знецінити чужу роботу, ніж показати свою. Значно гіршим було інше.
Кілька закупівель за медичними напрямами пройшли без її погодження. Через Пташенка. На перший погляд — звичайні документи, звичайні постачальники, звичайні суми. Але Оксана надто довго працювала з цифрами в лікарнях, щоб не відчути неправильний ритм.
Вона взяла документи додому й тиждень проводила вечори над таблицями. Порівнювала ціни, перевіряла відкриті пропозиції, дивилася обсяги, строки, компанії, що повторювалися. Це не мало вигляду грубого крадіжництва. Усе було тонше. Реальні поставки — так. Реальні товари — так. Але ціни вищі за ринкові на двадцять, іноді на тридцять відсотків. І постачальники надто часто виявлялися пов’язаними між собою.
Права рука на той час слухалася краще, але під час довгої роботи швидко втомлювалася. Оксана робила перерви, розминала пальці, поверталася до таблиць. Що далі, то яснішою ставала картина.
Два дні вона думала, чи йти до Кравця.
Якщо йти — означає почати конфлікт усередині організації, куди її тільки нещодавно взяли. Означає нажити ворога, можливо, не одного. Якщо не йти — означає зробити вигляд, що не помітила. А цього вона не вміла.
Увечері вона зателефонувала Остапові Юрійовичу й попросила зустріч із Мироном Степановичем. Без протоколу. По можливості того ж дня.
Кравець прийняв її після шостої, коли особняк майже спорожнів. У кабінеті вже горіла настільна лампа, за вікнами темнів двір.
Оксана поклала перед ним папку.
— Що це? — спитав він.
— Закупівлі за медичними програмами за півтора року. Не всі. Лише ті, де я бачу стійку проблему.
Він відкрив папку й довго гортав. Не ставив запитань, доки не дійшов до зведеної таблиці.
— Скільки?
— Близько восьми мільйонів переплати. Гроші не зникли повністю. Обладнання закуповували. Але за цінами вищими за ринкові, у конкретних постачальників. Зв’язок із Пташенком я юридично довести не можу. Але збігів надто багато.
Кравець закрив папку й якийсь час дивився у вікно.
— Ви розумієте, що після цього ваше життя у фонді стане складнішим?
— Розумію.
— Ігор Леонтійович тут давно. У нього зв’язки, звички, люди.
— Я не сумніваюся.
— Ви боїтеся конфлікту?
Оксана замислилася. Їй не хотілося здаватися хоробрішою, ніж була.
— Боюся, — сказала вона. — Але мовчати гірше.
Кравець подивився на неї тим самим поглядом, у якому було не здивування, а задоволення від точної відповіді.
— Добре. Я займусь цим сам. Поки без вашої участі. Це мій співробітник і моя відповідальність.
Подробиць вона не дізналася й не питала. За два тижні Пташенко написав заяву на звільнення. Посаду тимчасово закрили, закупівлі перевели під подвійний контроль, усі нові медичні витрати проходили через Оксану й фінансову службу одночасно. Без скандалу. Без публічних звинувачень. Тихо й жорстко.
В останній день Пташенка вона зіткнулася з ним біля ліфта. Він тримав коробку з речами: папки, щоденник, рамку з фотографією, дорогу ручку у футлярі.
— Швидко працюєте, Оксано Андріївно, — сказав він.
Усмішка була холодна. Але злості в ній майже не було. Радше визнання поразки.
— Намагаюся не тягнути, — відповіла вона.
Двері ліфта зачинилися між ними.
На початку літа Оксана вперше за багато місяців захотіла музики. Не фонової, не ввімкненої випадково на кухні, а справжньої — у залі, де люди сидять тихо, де чути дихання інструмента й паузи між нотами.
Вона купила квиток на фортепіанний концерт. Сама. В обідню перерву. Ще недавно така проста покупка здалася б майже безглуздою на тлі всіх втрат. Тепер вона стала маленьким поверненням до себе.
Зал був заповнений не повністю. Будній вечір, тепле повітря, запах дерева, парфумів і літнього пилу. Оксана сиділа в третьому ряду, тримала програмку правою рукою. Тримала майже без зусилля. І слухала музику, в якій людина ніби повільно вибиралася з темного місця до світла. Не швидко, не прямо, не без болю. Але вибиралася.
В антракті її покликали:
— Оксано Андріївно?
Вона обернулася.
Перед нею стояла Лідія Петрівна. У святковому жакеті, з програмкою в руці, зовсім не схожа на ту гучну, енергійну жінку, яка колись командувала в її квартирі: «Ще раз, п’яту не кидаємо».
— Господи, — сказала Лідія Петрівна й подивилася на неї від взуття до обличчя. — Ви без тростини.
Оксана машинально опустила погляд. Тростина лежала в сумці. Вона не дістала її на вході. Просто забула.
— Схоже, так.
Лідія Петрівна міцно обійняла її — по-материнськи, без попередження, так, ніби мала на це право. Оксана не відсторонилася.
— Розумниця, — тихо сказала реабілітологиня. — Я знала, що ви дійдете.
Вони постояли у фоє, випили води, поговорили хвилин десять. Не про лікування. Не про діагнози. Про концерт, про літо, про те, що Лідія Петрівна збиралася навідати онуку в іншому місті.
— Ви щасливі? — раптом спитала вона.
Так питають лише люди, яким не потрібна зручна відповідь.
Оксана замислилася.
— Я працюю. Мені цікаво. Я ходжу без тростини. Поки що це найкраще, що в мене було за довгий час.
— Це вже немало.
У метро дорогою додому Оксана дивилася на своє відображення в темному склі. Жінка тридцяти чотирьох років. Трохи втомлене обличчя. Ледь помітна нерівність у правому кутику рота, майже зникла. Погляд спокійніший, ніж раніше.
Останні місяці, від того ранку з нерухомою рукою до цього вечора з музикою у вухах, були найважчими в її житті. І водночас — найсправжнішими.
Раніше вона жила ніби в кімнаті з легким димом. Не задихалася, ні. Можна було дихати, працювати, усміхатися, будувати плани. Але грудна клітка весь час лишалася трохи стиснутою. Тепер повітря було різкіше, холодніше, іноді болючіше. Зате воно було чисте.
Телефон завібрував.
Повідомлення від Кравця:
«Північне обласне місто просить поширити вашу кардіологічну програму ще на три районні лікарні. Нечай написав мені сам. Вітаю».
Оксана дивилася на екран. Потім набрала:
«Отже, це працює».
Відповідь прийшла майже одразу:
«Так. Це працює. На добраніч, Оксано Андріївно».
Потяг ніс її крізь тунель. У чорному склі відбивалося обличчя жінки, яка втратила дуже багато, але чомусь уперше за довгі роки не почувалася загубленою…
