І Данила.
Він сидів на краю медичного ліжка.
Я кліпнула. Потім іще раз. У скронях загуло. Я чекала, що картинка розпливеться, що це виявиться помилкою світла, відбиттям, кошмаром. Але Данило не зник. Він підвівся, потягнувся, як людина, що довго лежала і нарешті вирішила розім’яти спину. Його рухи були вільними. Живими. Упевненими.
Жодної атрофії. Жодної безпорадності. Жодного паралізованого тіла, яке шість років потребувало перевертання, масажу й догляду.
Він пройшовся кімнатою, взяв зі столика келих із червоним вином, підніс до носа, вдихнув аромат і зробив маленький ковток.
Мирослава сиділа на дивані. Білого халата на ній не було. Тонка сорочка підкреслювала округлий живіт, який вона більше не намагалася приховувати. Вона відкинулася на спинку, поклала долоню на живіт і промовила примхливо, з утомленою образою:
— Даниле, скільки можна? Я більше не витримую цієї гри. Дитина росте. Скоро вона почне штовхатися так, що вже нічим не прикриєш. Ти справді збираєшся й далі лежати перед нею мертвим, поки твій син народиться без батька поруч?
Дитина.
Слово вдарило так сильно, що я ледь не відпустила раму. Мирослава вагітна. Не погладшала, не втомилася, не набрякла від безсонних чергувань. Вона чекала дитину від мого чоловіка, який шість років зображав безживне тіло в моєму ліжку.
Данило підійшов до неї, поставив келих на столик і обійняв за плечі.
— Не поспішай, — сказав він неголосно, майже ліниво. — Залишилося зовсім трохи. Оксана ще не переписала на мене ті ділянки в далекому регіоні. Вона досі вважає, що спокутує провину й рятує нещасного чоловіка. Така зручна совість. Нехай іще трохи попрацює на нас.
Я прикусила губу так сильно, що відчула кров.
Він говорив про мене легко. Навіть без злості. З насмішкуватою байдужістю, як про дурну служницю, яка з власної волі приносить гроші, підписує папери, миє його тіло й плаче біля його ліжка.
Шість років.
Шість років я жила довкола його нерухомості. Відраховувала хвилини між процедурами. Міняла підгузки. Спала уривками. Відмовлялася від поїздок, зустрічей, свят. Вислуховувала докори його матері. Платила за ліки, апарати, лікарів, консультації. А він ночами вставав із ліжка, пив вино й називав мене зручною.
Мирослава скривилася.
— Мене бісить, коли вона до тебе торкається. Щодня приходить, гладить, цілує, плаче. Я дивлюся на це й думаю, як ти взагалі терпиш.
Він тихо розсміявся.
— Терплю заради тебе. І заради дитини. У кожного своя робота. Її робота — заробляти й почуватися винною. Моя — лежати тихо. Не так уже й складно, якщо потім можна жити нормально.
— Нормально? — Мирослава підняла брови. — Ми ховаємося, як злодії.
— Поки що. Ще трохи, і все закінчиться.
Він простягнув їй руку. Вони підвелися не до дверей, не до ванної, а до величезної вбудованої шафи вздовж стіни. Я дивилася, не розуміючи, що вони збираються робити. Данило відчинив стулку, просунув руку кудись під полицю й натиснув на приховану кнопку.
Пролунав тихий клац. Потім ледь чутне дзижчання.
Задня панель шафи повільно зсунулася вбік.
Я вчепилася в раму так, що нігті заболiли.
За шафою був прохід…
