Чоловік привіз дружину до банку «за компанію», але перед оплатою квартири для брата свекруха оголосила, що забула паспорт

— Чао, невдахи! — кинула вона через плече й зникла в надрах банківського коридору.

Славко видав звук, схожий на повітряну кульку, що здувається, і впав навкарачки, намагаючись відшукати каблучку під підлоговим горщиком. Людмила Василівна осіла в крісло, театрально закочуючи очі й хапаючи ротом повітря, наче викинутий на палубу карась.

— Води, Пашенько, валідолу! — прохрипіла вона.

Менеджер банку, який увесь цей час стояв біля входу з обличчям людини, що побувала на поганій виставі, делікатно кашлянув.

— Панове, перепрошую, але якщо проведення фінансових операцій скасовується, я змушений попросити вас звільнити ВІП-зону.

Ірина спокійно допила залишки вистиглого капучино. Поставила чашку, поправила ремінець своєї сумки.

— Чудова кава, — промовила вона, звертаючись до менеджера. — Дякую за обслуговування.

Потім вона перевела незворушний погляд на чоловіка. Паша стояв посеред кімнати, блідий і розгублений, переводячи зацькований погляд із матері, яка вже домовлялася з продавцем про повернення завдатку, на брата, що повзав по підлозі. Його світ щойно обвалився, розчавлений власною тупістю й жадібністю його родичів.

Ірина не стала влаштовувати додаткових істерик. Вона вже перемогла. Гроші на її рахунку лежали в цілковитій безпеці. Свекруха покарала сама себе, залишившись зі зганьбленим сином і зруйнованим весіллям. Паша показав свою справжню гнилу сутність, і тепер із ним буде окрема, не менш прагматична розмова про майбутнє їхнього шлюбу.

— Бери куртку, Пашо! — кинула Ірина, крокуючи до виходу. — Ми їдемо додому.

Вони вийшли на вулицю в сутінки, що густішали. Вітер гнав тротуаром сухе листя. Паша мовчки викликав таксі. Він не намагався виправдовуватися, не намагався сперечатися. До нього нарешті дійшло усвідомлення масштабу катастрофи. Він однією ногою стояв у розлученні, і зачепитися йому було ні за що.

Жовта машина з шашечками плавно рушила від бордюру. У салоні грала тиха музика. Паша сидів, утиснувшись у двері, боячись зайвий раз поворухнутися, гарячково перебираючи в голові варіанти, як тепер вимолювати прощення в дружини, яка не прощає зради. А Ірина дивилася у вікно. Повз пропливали яскраві вітрини магазинів, люди, що поспішали, вогні нічного міста. На її губах грала легка, майже невловима усмішка. Вона почувалася чудово.