Дівчина, що зіщулилася під простирадлом, увесь цей час мовчала, вперто дивлячись у підлогу й не сміючи підвести очей. Її худі плечі дрібно тремтіли — чи то від нічної прохолоди в кімнаті, чи то від пекучого, паралізуючого сорому перед законною дружиною, яка стояла перед нею з прямою спиною й холодним поглядом.
— А тепер слухай далі, Льошо, — продовжила Таня, голос її став іще тихішим, але від того зазвучав лише вагоміше. — Я не збираюся влаштовувати тут класичну італійську істерику. Я не збираюся кидатися на тебе з кулаками, рвати на клапті твої сорочки, бити посуд на кухні чи волати на всю вулицю, що ти брудний покидьок і зіпсував мені найкращі роки життя. Хоча ти, звісно ж, покидьок, боягуз і брехун. Найнижчого ґатунку. Але зараз це вже зовсім не важливо. Це констатація факту.
Олексій знову відкрив рота, мов риба, викинута на берег, намагаючись щось заперечити, але Таня владним жестом підняла розкриту долоню, наказуючи йому замовкнути.
— Мені нічого від тебе не потрібно. Я просто хочу, щоб ти зараз відповів мені лише на одне запитання. Чесно. Один-єдиний раз у своєму житті наберися сміливості й відповідай чесно, дивлячись мені в очі. Скільки часу це вже триває?
Олексій зблід, важко ковтнув, спробував витримати її погляд, але не зміг і винувато відвів очі вбік, до вікна.
— Пів року… — видавив він із себе ледь чутно, ніби кожне слово дряпало йому горло. — Близько пів року.
Таня повільно кивнула. На її обличчі не відбилося ні подиву, ні болю. Вона кивнула так, ніби він щойно підтвердив якусь рутинну цифру в квартальному звіті, ніби саме цю відповідь вона й очікувала почути весь цей час.
— Отже, пів року, — задумливо протягнула вона. — А цей наш будинок… ти їй показував його ще в лютому, так? У ті вихідні, коли ми нібито «обоє були страшенно завалені роботою» й залишилися в місті, а ти їздив на важливі зустрічі?
Він і далі мовчав, опустивши голову, і це мовчання було красномовнішим за будь-які зізнання.
— Гаразд, — відрізала Таня, підбиваючи риску. — Мені все кришталево ясно. Більше запитань не маю.
У цю мить дівчина на ліжку, вочевидь не витримавши гнітючої напруги, нарешті подала голос. Він був тихий, зривався, сповнений сліз і жалюгідний:
— Я… вибачте мені… я зараз одягнуся й піду. Просто зараз. Будь ласка, тільки не думайте, що я знала про вас усе… я справді не хотіла…
— Не треба, — різко перебила її Таня, навіть не повернувши голови в її бік. — Сиди, де сидиш. Мені абсолютно не цікаво, що ти там думала, знала ти чи не знала. Мені байдуже, що ти відчуваєш і як житимеш із цим. Ти — ніхто в моєму житті. Це вже зовсім не моя історія. Ви тепер самі розбирайтеся зі своєю гидотою.
— Таню, ключі від моєї машини лежать на кухонному столі, біля фруктівниці, — пригнічено сказав Олексій, роблячи жалюгідну спробу виявити турботу. — Надворі темно й холодно. Можеш узяти її, я потім сам якось заберу. Не йди пішки…
