— Залиш свої ключі собі, — кинула вона, прямуючи в коридор. — І свою турботу теж. Я приїхала сюди електричкою. Назад до міста я теж повернуся потягом. Я прекрасно дійду сама.
Вона пройшла повз нього коридором, не зачепивши плечем, підійшла до вхідних дверей, взула кросівки, навіть не нахиляючись, щоб зав’язати шнурки. Уже стоячи на порозі, відчинивши двері в прохолодну ніч, вона на секунду обернулася. Вона подивилася на Олексія довгим, нечитаємим поглядом, у якому не було ні грама любові, ні ненависті — лише чистий, абсолютний лід і глибока зневага до людини, якої, як виявилося, вона зовсім не знала. Потім вона мовчки переступила поріг і щільно, без грюкоту, зачинила за собою двері.
Надворі вже остаточно стемніло, і нічне весняне повітря було колючим і по-справжньому прохолодним. На глибокому, чорнильному небі зорі світили неправдоподібно яскраво, розсипом діамантів, ніби хтось угорі спеціально ввімкнув їх сьогодні на повну потужність, щоб освітити їй шлях. Таня йшла вузькою гравійною стежкою назад до зупинки. Важка шкіряна сумка з ключами й гаманцем боляче й ритмічно била її по стегну при кожному кроці, але вона не сповільнювала ходу й не зупинялася, дивлячись просто перед собою. Вона пройшла повз кущ бузку, де залишилися лежати забуті пакети з ганчірками й каструлькою плову. Повертатися по них не було жодного сенсу.
Вийшовши на порожню, освітлену єдиним тьмяним ліхтарем бетонну платформу станції, вона підійшла до дерев’яної лавки з облупленою зеленою фарбою, сіла на самий край і лише тут, уперше за весь цей нескінченний сюрреалістичний вечір, заплакала. Вона плакала неголосно, не театрально, без істеричних схлипів і завивань — просто сиділа, дивлячись на рейки, що тікали в темряву, а сльози самі собою текли по її зблідлих щоках. Це було схоже на те, як повільно, із шипінням випускають зайве повітря з надто туго надутої, готової луснути повітряної кульки. Сльози капали на комір її куртки, миттєво вбираючись у щільну тканину й залишаючи темні мокрі плями. У цих сльозах не було туги за чоловіком — у них виходив біль краху ілюзій, гіркота обману й образа за свої змарновані роки.
Очікування на холодному вітрі тривало недовго — нічний потяг у бік міста прибув через двадцять три хвилини, блиснувши прожектором з-за повороту.
В освітленому жовтим світлом вагоні було абсолютно порожньо, якщо не рахувати безхатька, що спав у кутку. Таня сіла біля вікна, притулившись гарячим чолом до прохолодного, вібруючого скла, поставила сумку на сусіднє сидіння й неслухняними, змерзлими пальцями дістала з кишені телефон. Екран осліпливо спалахнув. Вона відкрила звичний зелений значок месенджера й зайшла в закріплений чат з Олексієм. Останнім повідомленням у їхньому довгому листуванні була його вчорашня вечірня фраза, надіслана з того самого міфічного готелю: «На добраніч, моя хороша ❤️. Жахливо втомився. Цілую». Вона невідривно дивилася на це маленьке, червоне, цифрове сердечко кілька довгих секунд, намагаючись усвідомити масштаб цинізму. Потім вона твердо натиснула на екран, виділила всю історію їхнього листування, що накопичилася за останні роки — тисячі повідомлень, посилань, фотографій списків покупок і зізнань у коханні, — і без вагань натиснула кнопку «Видалити в обох». Чат зник, залишивши по собі лише чистий білий екран…
