Вона насилу дісталася спальні, впала на широке ліжко і навіть не почула, як Павло зачинив за нею двері. Сон поглинув її цілком, важкий, в’язкий, мов свинцева ковдра.
Промінь сонця бив просто в очі. Ксенія скривилася, ковтнула пересохлим горлом і насилу розплющила повіки. У роті був присмак старого запиленого килима. Вона сіла на ліжку, масажуючи скроні. Головний біль пульсував десь у потилиці маленьким гарячим молоточком.
Лише коли вона вийшла зі спальні в коридор, то зрозуміла, що щось докорінно не так. Її ідеальна мінімалістична квартира зникла. Натомість утворилася філія привокзального складу.
Уздовж стін вітальні й коридору височіли штабелі картонних коробок, замотаних коричневим скотчем. Біля стіни стояв страховинного вигляду допотопний сервант, перемотаний мотузкою. На її шкіряному кріслі лежали вузли з речами, звідки стирчали рукави в’язаних кофт. Біля дверей до гостьової кімнати й далі коридором громіздилися старі каструлі впереміш із банками солінь.
У повітрі пахло нафталіном і дешевим пральним порошком. Ксенія перевела погляд на електронний годинник. П’ятнадцять нуль-нуль. Вона проспала шістнадцять годин поспіль.
Двері гостьового санвузла розчахнулися. Звідти, наспівуючи якийсь мотивчик, випливла Зінаїда Степанівна. На ній був улюблений шовковий халат Ксенії фісташкового кольору. Халат натягувався на пишних формах свекрухи так сильно, що шви тріщали, погрожуючи луснути будь-якої миті.
У руках Зінаїда тримала чашку з Ксениною кавою, блюдце з її дорогого сервізу, і виглядала абсолютно незворушною.
Ксенія зупинилася. Лють піднімалася в ній гарячою, важкою хвилею.
— Що ти мені в чай додала?
