— голос Ксенії пролунав рівно, але в ньому було більше загрози, ніж у крику. — Ти мене отруїла? Накачала якоюсь гидотою, щоб я валялася без тями шістнадцять годин? Це кримінал, Зінаїдо Степанівно. Завдання шкоди здоров’ю.
Зінаїда Степанівна зупинилася. Вона не знітилася. Навпаки, її обличчя розпливлося в широкій тріумфальній посмішці. Вона відпила кави, випнула груди й зухвало подивилася на невістку.
— Спритно син вигадав, скажи? — вишкірилася вона, поправляючи комір халата, який їй не належав. — Спробуй тепер вижени!
Із кухні боязко визирнув Павло. Він був у домашніх штанях, скуйовджений і нервово теребив край футболки. Він виглядав так, ніби мати притиснула його всією вагою провини і він погодився на цю авантюру проти власної волі.
— Ксюш, ти тільки не нервуй, ми зараз усе пояснимо, — почав він мекати.
— Закрий рота! — кинула Ксенія, не обертаючись. Очей із Зінаїди вона не зводила. — Я чекаю подробиць, мені дуже цікаво послухати про цей «геніальний» план.
Свекруха поставила чашку на коробку з написом «Кришталь крихке» і вперлася руками в боки.
— А все дуже просто, любонько. Ми угоду тиждень тому провернули, а вчора гроші з комірки забрали й Ларисці з Толиком переказали. Їм на перший внесок за чотирикімнатну квартиру якраз вистачило. Тепер діти в просторі житимуть, і мені страждати не доведеться. Виписалася я заздалегідь. Тепер моє місце проживання тут, у Павлика. Він мій син, має право прихистити матір. Речі ми вночі перевезли тихенько, поки ти спала мертвим сном у зачиненій спальні. Тож я тепер офіційно бездомна пенсіонерка. І ти мене на вулицю не виставиш. А виженеш — я в поліцію піду, скажу, що рідна невістка стару без даху над головою лишила…
