У прорізі стояв здоровенний чолов’яга. З одягу на ньому були лише сімейні труси в горошок, решту прикривала густа чорна рослинність. У руці він тримав недоїдений чебурек; крихти сипалися на килимок.
— Жити набридло? Чого двері мені дряпаєте?
Сергій подався назад і наступив матері на ногу.
— А ви тут хто? Я цю квартиру вчора купив! — зірвався він на вереск, трясучи ключами.
Чолов’яга перестав жувати. Роздивився спершу його, потім Ніну Павлівну й почухав груди.
— Купив він. Я другий рік тут живу, ремонт зробив. Забирайся, блазню гороховий, поки я тобі не пояснив, куди ці ключі подіти.
— Я поліцію викличу! У мене договір є!
Сергій тремтячими руками дістав із барсетки згорнуті аркуші.
— Викликай. Зачекаю.
Двері грюкнули, гуркіт прокотився коридором. У зблідлої Ніни Павлівни вислизнув пакет. Шампанське глухо вдарилося об плитку крізь поліетилен, але пляшка вціліла. По один бік металевих дверей лишився чоловік із чебуреком, по другий — покупець із ключами й паперами, які нічого йому не відчиняли. Для новоселів місця тут не знайшлося.
— Сергію, кому ти п’ять мільйонів віддав? — спитала мати таким голосом, що слова вже звучали як погроза. — Там мої два мільйони!
— Не хвилюйся, мамо. Якась помилка. Він про забудовника говорив, про взаєморозрахунок…
Батько помилився у своєму прогнозі: Маринин телефон задзвонив через двадцять вісім хвилин після попередньої розмови.
— Слухаю, Сергію.
— Марино! Мариночко, здається, мене ошукали! — Голос чоловіка тремтів, ламався від паніки. — Тут чужа квартира. Ключі не підходять, якийсь мужик у трусах! Я поліцію викликаю!
Марина дивилася на усміхненого батька.
— От халепа. Вочевидь, і це вирішила доля. Ти хотів, щоб усе було по-твоєму? Тепер розбирайся.
Закінчивши розмову, вона поклала телефон на стіл.
— Поїхали до відділку, тату. Розв’язку цього спектаклю я хочу побачити з першого ряду…
