— Хто возив вас до нотаріуса? — спитала я у свекрухи.
Вона відвернулася. Богдан стиснув її плечі, вимагаючи відповіді.
— Кирило, — нарешті прошепотіла Галина Петрівна.
Софія схопилася. Мати пояснила, що Кирило сам не підробляв документи, але обіцяв знайти людину, здатну все владнати. Цією людиною був його дядько Віктор Антонович.
Руслан Михайлович одразу впізнав ім’я: Віктор обіймав посаду заступника керівника нотаріальної контори «Право».
Юрист зібрав довіреність і договори в одну папку та заборонив будь-кому до них торкатися. Місце слід було зберегти до приїзду поліції.
Галина Петрівна знову спробувала перегородити двері. Її лякало, що Кирило опиниться у в’язниці. Я нагадала: відповідальність може загрожувати не лише йому. Після цих слів вона сповзла на підлогу.
Зловтіхи я не відчувала — лише важку втому. Скандал давно перестав бути сімейним. Будинок, спадкова земля, фіктивна фірма, страхова виплата й моя квартира виявилися ланками одного злочинного ланцюга.
Після спроби Кирила викрасти папери будь-який необережний дотик міг ускладнити перевірку їхнього походження. Розкладені аркуші вже не можна було вважати просто особистими записами Галини Петрівни: серед них були договори й довіреності, пов’язані зі спільною схемою.
Телефон Артема Романовича задзвонив. У міру розмови його обличчя ставало дедалі напруженішим. Завершивши дзвінок, він повідомив, що банк знайшов ще одну підміну в кредитному досьє.
Фальшивим був не лише підпис. Оригінал свідоцтва про право власності замінили копією, і документ, який я вважала справжнім і зберігала в сейфі, міг виявитися майстерною підробкою. Кілька секунд я не могла осмислити почуте…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
