Віктор? Але Мороз був Віктором. Чи хтось інший?
Вона подзвонила Дмитрові. Він приїхав за двадцять хвилин, у спортивних штанях, куртці на футболку, з обличчям людини, яка вже готова до найгіршого.
— Де знайшла?
— У столі.
Дмитро прочитав аркуш тричі. Потім дістав телефон.
— У Артема був друг Влад. Пам’ятаєш? Високий, рудий. Вони разом на складі працювали до того, як Артем пішов у доставку.
Олена пригадала смутно: хлопець із ластовинням, який одного разу допомагав переносити шафу.
— У тебе є номер?
— Спробую знайти.
Влад відповів не одразу. Дмитро ввімкнув гучний зв’язок.
— Алло?
— Влад, це Дмитро Мельник. Брат Артема.
На тому кінці стало тихо.
— Діма?
— Так. Нам треба поговорити.
— Я… я зараз не можу.
— Це важливо. Ми знайшли записку Артема. Там написано: «Копія у В.»
Знову тиша. Потім Влад сказав дуже тихо:
— Я думав, ви ніколи не знайдете.
Олена вчепилася пальцями в край столу.
— Що не знайдемо? — спитав Дмитро.
— Не телефоном. Завтра. Старе кафе біля автостанції. О дев’ятій ранку.
— Чому не зараз?
— Бо я не вдома. І бо я рік боявся.
Він відключився.
Кафе біля автостанції було з тих місць, де пластикові квіти у вазочках стоять десятиліттями, а запах смаженого тіста в’їдається в стіни. Олена й Дмитро прийшли раніше. Олена майже не спала. Під очима лягли темні кола, губи пересохли. Вона замовила чай, але не пила.
Влад з’явився рівно о дев’ятій. Він став худіший, ніж у її спогадах. Руде волосся було сховане під шапкою, погляд бігав. Він сів навпроти, не знімаючи куртки.
— Тітко Олено, — сказав він і затнувся.
Олена не виправила його, хоча Артемові давно було двадцять сім, а Владові, отже, приблизно стільки ж.
— Розповідай.
Влад потер долоні.
— Артем працював на складі у Мороза. Неофіційно спочатку, потім за договором. Там зберігалися труни, вінки, контейнери, всяке для похоронних служб. Мороз крутився між моргом, цвинтарем і агентствами. Усі його знали. Він міг дістати місце, машину, документи швидше за всіх. Артем спершу радів — гроші нормальні. Потім почав помічати дивне.
— Яке?
— За паперами одна труна, а насправді інша. Родичі платили за дорогу, а везли дешеву. Іноді в накладних були прізвища людей, яких поховали місяць тому. Місця на цвинтарі перепродавалися через підставних. Артем казав, що це гидко, але доказів мало. Потім він побачив акт на перевезення тіла, де стояв підпис Сергія Миколайовича.
Дмитро різко підвів голову.
— Нашого батька?
Влад кивнув.
— Я не знав, що він ваш батько. Артем потім сказав. Сергій був пов’язаний із Морозом. Не знаю, наскільки глибоко. Здається, через якусь фірму з благоустрою, вони разом робили огорожі, пам’ятники, брали готівку. Але Артем знайшов гірше.
Він дістав із внутрішньої кишені флешку. Маленьку, синю, з облізлою наліпкою.
— Він залишив мені це. Сказав, якщо зникне або якщо з ним щось станеться, віддати Дімі. А потім сталася аварія. Я злякався. До мене приходив Мороз.
— Коли? — спитала Олена.
— Наступного дня після похорону. Сказав, що Артем перед смертю вкрав у нього гроші й документи. Що якщо в мене щось є, краще віддати, інакше мене посадять як співучасника. Я сказав, що нічого немає. Він не повірив. Потім мене звільнили. Потім побили біля під’їзду. Не сильно, але зрозуміло. Я поїхав до сестри на кілька місяців. Я думав… — Влад ковтнув. — Я думав, раз Артема поховали, вже пізно. Пробачте.
Олена дивилася на флешку.
Їй хотілося вдарити його. Обійняти. Закричати. Спитати, як він міг мовчати цілий рік. Але вона бачила перед собою не лиходія, а переляканого хлопчиська, який опинився поруч із чужим брудом і не витримав.
— Чому зараз прийшов?
