Влад опустив очі.
— Бо ви знайшли могилу. Значить, Артем, може… — Він замовк, ніби боявся вимовити вголос.
— Може що? — Дмитро подався вперед.
Влад дістав із кишені другий предмет — старий телефон із тріснутим екраном.
— Це телефон Артема. Не основний. Він називав його «цеглиною». Дав мені за день до аварії. Сказав: «Якщо я не вийду на зв’язок, сховай». Я його не вмикав майже рік. Боявся. Учора зарядив.
Олена не могла дихати.
— І?
— Там одне повідомлення. Не відправлене. Чернетка.
Він увімкнув телефон, довго тицяв по екрану, потім передав Дмитрові. Той прочитав, і обличчя його змінилося.
— Мамо.
Олена взяла телефон.
На екрані було написано: «Мамо, якщо вони скажуть, що я помер, не вір одразу. Я мушу сховатися на кілька днів. Батько з Морозом щось зробили, я записав розмову. Якщо не встигну — шукай ключ у Ігоря».
У Олени з рук ледь не випав телефон.
— У Ігоря, — прошепотіла вона.
— Що? — спитав Дмитро.
Вона вже вставала.
— Кактус.
Вони повернулися додому майже бігом. Олена влетіла в кімнату Артема, схопила мертвий кактус на підвіконні. Горщик був керамічний, із тріщиною. Земля всередині давно перетворилася на камінь. Дмитро приніс ніж, викрутку. Вони витрусили сухий ком на газету. Із землі випав маленький металевий ключик — не брелок, а справжній ключ від камери схову, з пластмасовою биркою, на якій стерлися майже всі цифри. Лишилися тільки «17».
Олена згадала металевий ключик у формі гітари, який Артем забрав останнього вечора. Він відволік її. Справжній ключ лишився в горщику. Отже, він планував. Отже, він боявся.
Камеру схову знайшли не відразу. На автостанції старі комірки давно замінили, на залізничному пункті їх узагалі закрили. Дмитро обдзвонив пів міста. Допоміг випадок, але не диво: Влад згадав, що Артем останніми днями їздив у маленький торговий центр біля ринку, де були платні шафки для оренди під документи й посилки. Вони поїхали туди разом зі слідчою Іриною Павлівною, бо Олена вже не хотіла робити нічого без офіційних свідків.
Адміністратор довго бурчав, вимагав документи, казав, що без власника не можна. Ірина Павлівна показала посвідчення, оформила вилучення. Ключ підійшов до комірки номер 17.
Усередині лежала чорна тека, старий диктофон і маленький пакет із срібним ланцюжком Артема — тим самим, який Сергій нібито впізнав на тілі.
Олена побачила ланцюжок і похитнулася. Дмитро втримав її за плечі.
— Мамо.
— Його не було в тій машині, — сказала вона.
Голос її був майже спокійний.
На диктофоні збереглися записи. Якість була погана: шарудіння, гул, голоси крізь стіну. Але кілька фраз чулися виразно.
Голос Мороза:
— Хлопець надто багато риє. Він уже копії зробив.
Голос Сергія:
— Я поговорю з ним.
Мороз:
— Ти вже поговорив. Він не злякався.
Сергій:
— Він мій син.
Мороз:
— Тоді поясни синові, що якщо спливуть акти, сяде не тільки ти. І мати його квартиру втратить, зрозумів? Там твій підпис на позиці. Ти сам її підставив.
Далі шарудіння, удар, голос Артема — далекий, злий:
— Значить, це правда.
Потім шум, крики. Запис обривався.
У теці були копії договорів, накладних, фотографії складських журналів, розписки, кілька аркушів із підробленими підписами. Але головне — там лежала копія договору позики, оформленого на Олену. Підпис був схожий на її, але не її. За цим договором вона нібито взяла велику суму під заставу своєї квартири у фірми, пов’язаної з Морозом. У графі поручителя стояв Сергій.
Олена довго дивилася на підпис. У неї раптом пересохло в роті.
— Я цього не підписувала.
Ірина Павлівна кивнула.
— Буде експертиза.
— Сергій хотів відібрати квартиру?
— Можливо, схема була ширша, — обережно сказала слідча. — Ваш син міг виявити не тільки ритуальні махінації, а й фінансові документи.
Дмитро зблід.
— Тому Артем і сказав, що мама квартиру втратить.
Ірина Павлівна акуратно прибрала документи в пакет.
— Тепер працюватимемо предметно.
Але навіть після цього ніхто не сказав Олені головного: чи живий Артем.
Офіційно він лишався загиблим. Тіло з аварії існувало — обгорілі останки невідомого чоловіка, поховані нібито як Артем Мельник. Тепер з’ясувалося, що поховання не було. Хто був у машині, чому документи Артема опинилися поруч, куди поділося тіло, хто підмінив труну контейнером — усе це ще належало встановити.
Сергія викликали на допит. Він прийшов з адвокатом. Олена бачила його в коридорі відділку. Він був у доброму пальті, гладко виголений, але під очима залягли тіні. Коли він побачив її, ступив назустріч.
— Олено, я можу пояснити.
Дмитро став між ними.
— Не підходь.
Сергій подивився на сина.
— Дімо, ти не розумієш.
— Це улюблена фраза всіх, хто бреше.
Сергій стиснув щелепу.
— Я намагався захистити сім’ю.
Олена підвела очі.
— Від кого? Від нашого сина?
