Уночі Оксана прокинулася від тиші. Поруч було порожньо. Вона знайшла Романа в дитячій: він сидів на підлозі біля ліжечка, прихилившись спиною до стіни. Смужка світла від вуличного ліхтаря лежала на стелі, а Соломія сопіла рівно й спокійно.
— Я все життя почувався зайвим на їхньому святі, — сказав Роман, не обертаючись. — Не постійно, ні. Але часто. Дивишся на Олесю — мамині вилиці, татові очі, їхні жести, їхня манера підібгати губи перед гидотою. Усе на місці. А в мене ніби жодної деталі з набору.
Оксана сіла поруч, плечем торкаючись його плеча.
— Батько жартував про випадкового перехожого, — провадив він. — Усі сміялися. Я теж сміявся, бо так простіше. А виходить, найдурніший жарт був найчеснішою фразою в нашій родинній історії.
Він потер перенісся й тихо видихнув.
— Мама будувала фортецю навколо прізвища Гнатюк. Камінь до каменя, правило до правила, образа до образи. А я весь час стояв за стіною і не розумів, чому мені не хочеться всередину.
— Лиходія в самій підміні може й не бути, — сказала Оксана. — Тільки наслідки все одно справжні.
— Так. Там могла бути просто втомлена акушерка, нічна зміна, крик немовлят, паперові бірки. Ніхто не прокинувся вранці з думкою зламати дві родини. Але зламали.
Оксана подивилася на доньку.
— А Соломія?
Роман уперше за вечір усміхнувся ледь помітно.
— Соломія — моя. Ти — моя. Для цього мені не потрібні перстень розміром із камінь із бруківки й акт із печаткою. Тут я сам розібрався.
Вони довго сиділи на підлозі, слухаючи дихання дитини. Між ними більше не було тієї скляної стіни, яку останніми тижнями будували чужі повідомлення, натяки й мовчання…
