На початку лютого він прийшов із папкою, але почав не з моєї справи. Сів навпроти, довго розкладав папери, ніби вибирав, з якого боку підійти до міни.
— Мироне, мені треба спитати тебе про Мар’яну.
Я підвів очі.
— Що з нею?
— Вона подала запит до архіву відомства. Просить додаткові відомості про обставини загибелі батька. Пише роботу для навчального проєкту, щось про пам’ять і службу. Запит автоматично потрапив до нас, бо все, що пов’язане з твоїм колишнім ім’ям, досі проходить через закритий відділ.
Він поклав долоню на папку.
— Треба вирішити, що відповідати.
Він сказав це як службову фразу, але між словами стояло інше: треба вирішити, чи повертати живій людині право бути живою в очах власної доньки. Жоден наказ не міг зняти з мене цей вибір. Жоден суд не міг зробити його легшим.
Ось він, момент, про який я думав щовечора два роки. Не в тій формі, як уявляв. Не двері камери відчинилися, не донька зайшла в коридор і впізнала мене. Просто запит до архіву. Офіційний папір, де її акуратний почерк або друкований рядок просили розповісти про смерть людини, яка сиділа навпроти Куратора живою.
Я міг сказати правду. Міг попросити підготувати зустріч. Міг написати листа. Міг, навпаки, лишити все як є. Суд, можливо, відновить моє ім’я, але навіть після цього я міг зникнути з її життя остаточно, дозволивши їй зберегти ту версію минулого, з якою вона вже навчилася жити. Людині збоку такий вибір може здатися жахливим: як можна добровільно лишитися мертвим для доньки? Але збоку не видно всіх ниток, що тягнуться від одного імені до іншого. Не видно людей, для яких чужий біль — лише важіль. Не видно того, як легко любов перетворюється на вразливість, якщо її виявить той, хто вміє тиснути.
— Що б ти зробив? — спитав я.
Куратор подивився на мене втомлено й чесно.
— Не знаю. Уперше, мабуть, справді не знаю. Рішення твоє. Я допоможу з будь-яким.
Я попросив часу до наступної зустрічі. Він кивнув. А коли двері за ним зачинилися, камера стала здаватися меншою, ніж була хвилину тому. До цього я чекав свободи як виходу назовні, а тепер уперше зрозумів, що свобода може вимагати кроку всередину — туди, де чекають не вороги, не слідчі й не суд, а очі доньки…
