За три місяці перегляд мого вироку передали до суду. Слухання призначили на кінець зими. Я перебував уже не в колонії номер сім, а в спеціальному слідчому ізоляторі при великому місті. Формально я лишався під вартою, але умови відрізнялися від барака так, як закрита палата відрізняється від підвалу. Тихіше, чистіше, менше людей довкола, менше випадкового насильства в кожному русі. Тут час плинув інакше. У колонії день розсипався на команди, перевірки й шум натовпу, а в ізоляторі він тягнувся рівною смугою: кроки в коридорі, клацання годівниці, рідкісні розмови з адвокатами й очікування новин, які могли змінити все або не змінити нічого. Я вчився заново переносити тишу, бо після барака вона теж тиснула, тільки по-іншому.
Куратор приходив раз на два тижні. Розповідав скупо, але досить: людину, яка організувала мою справу, відсторонено від посади; проти неї ведуть кілька розслідувань; матеріали по Князю й мережі тиску з’єднуються з тим, що вдалося зібрати раніше. Він не обіцяв чудес. Куратор узагалі рідко обіцяв. Він казав: «Ідемо». Для нього це означало більше, ніж будь-які запевнення. Кожен його візит повертав мені дивне відчуття: десь за стінами знову існують люди, які вимовляють моє справжнє ім’я не як небезпеку, а як факт. Він приносив не надію в гарній обгортці, а сухі подробиці: які запити пішли, які відповіді отримано, які підписи вдалося зрушити. Від цієї сухості мені ставало спокійніше. У ній не було жалю, а жаль я тоді переносив гірше за холод. Але разом із цим зростав інший страх. Що ближчим ставав перегляд, то важче було ховатися за думкою, що я нічого не можу змінити…
