То був останній вечір, який я провів у третьому бараку. Наступного дня мене перевели до окремого приміщення, готуючи до етапування у зв’язку з переглядом справи. Але тієї ночі я ще лежав на своїй нарі, дивився в стелю з тріщинами й слухав, як барак звикає до нової тиші. Вона була нерівною, настороженою, повною недомовлених запитань, які ніхто не наважувався вимовити вголос.
Люди говорили пошепки. Там, де раніше лунав голос Князя, лишалося порожнє місце. Порожнеча в зоні рідко буває безпечною. Вона лякає не менше за владу, бо всі знають: якщо старий порядок упав, новий хтось обов’язково спробує збудувати. Але тієї ночі ніхто ще не наважувався говорити голосно. Я бачив, як дехто крадькома поглядає на мене, швидко відводить очі й знову робить вигляд, що зайнятий своїми справами. Для них я став запитанням, на яке краще не шукати відповіді. Учора — мокрий від баланді новачок. Сьогодні — людина, після появи якої вивезли Князя. Зона не любить незрозумілих людей.
Я думав про Дениса Лозового. Про те, як він стояв за сіткою карантинного двору, самотній, з руками, які не знав куди подіти. Про те, як у переході вперше подивився на мене з надією. Пізніше я дізнаюся, що дівчина писала йому листи всі п’ять років, поки він проходив крізь чужу справу й чужий страх, не знаючи, чи зможе колись прочитати їх на волі без озирання.
Я думав про Павла Черняка. Перед моїм переведенням він підійшов до мене біля вмивальної. Незграбно зупинився, довго збирався з духом і сказав:
— За матір… дякую. Я переведення попросив. В інший барак. Хочу просто досидіти. Без усього цього.
Я кивнув.
— Досиди, Павле.
Іноді людині треба зовсім небагато, щоб згадати: у неї ще є вибір. Не свобода, не порятунок, не нове життя одразу. Просто вибір не робити наступний крок у багно.
Я думав про Князя. Про людину, яка багато років тримала людей у страху, а тепер сама сиділа під слідством і чекала суду через ланцюг, що почався з миски баланді. Він хотів показати бараку, що новачок нічого не вартий. Не знав, що приниження теж може стати початком операції, якщо принижений звик не відповідати одразу, а дивитися.
І найбільше я думав про Мар’яну. Про те, як вона йде парком, сміється, тримає морозиво. Про те, що тисяча з лишком кілометрів і два роки брехні розділяли нас сильніше, ніж будь-які стіни. Тієї ночі я вперше дозволив собі дивитися на фотографію довше, ніж звичайно. Не кілька секунд. Довго. Поки очі не почало щипати від світла, втоми й того, що я не мав права назвати сльозами…
