У другій половині дня мене викликали до начальника установи. У кабінеті підполковника Гринька були Яремчук і ще одна людина. Я впізнав його одразу, хоча не бачив два роки.
Куратор постарів. Або мені здалося, що постарів, бо я пам’ятав його іншим — зібраним, жорстким, з обличчям, на якому ніколи не затримувалися зайві емоції. Тепер у його очах було полегшення, змішане з провиною. Він підвівся, подивився на мене й сказав:
— Сапсане, пробач. Це забрало надто багато часу.
Я нічого не відповів. У таких словах завжди більше, ніж можна прийняти одразу.
Куратор поклав на стіл папку.
— Те, що знайшли в комірчині, дало нам прямий зв’язок. Не тільки по Лозовому й Богдану. По твоїй справі теж. Є підтвердження, що матеріали проти тебе фабрикували, а людина, яка це організувала, пов’язана з мережею Князя. Завтра запускаємо перегляд вироку. Швидко не буде. Може зайняти місяці. Але тепер процес не зупинять: надто багато документів вийшло назовні, надто багато людей уже поставили підписи.
Я слухав, і всередині мене не було того почуття, якого, мабуть, чекають від людини в таку мить. Не було спалаху радості. Не було полегшення, здатного розправити плечі. Було тільки глухе, обережне розуміння: двері, які я вважав замурованими, виявилися не дверима, а стіною з тріщиною. За два роки людина звикає не сподіватися надто голосно. Надія, якщо дати їй волю, може розірвати зсередини сильніше за відчай. Тому я приймав слова Куратора повільно, як приймають ліки, про які ще невідомо — вилікують чи тільки дадуть пережити ніч.
— Мар’яна? — спитав я.
Куратор опустив погляд на папку, потім знову подивився на мене. Він рідко відводив очі в розмові, і тому цей жест сказав більше, ніж пауза. Служба вчить людей ухвалювати важкі рішення й не тремтіти голосом, але є теми, де службова витримка стає марною. Донька, якій повідомили про смерть батька, не була пунктом плану й не вміщалася в жоден закритий протокол.
— Їй поки нічого не повідомляли. Рішення, коли і як сказати, що ти живий, лишається за тобою. Це непросто, Мироне. Вона два роки жила з думкою, що батька немає. Для неї правда може стати не тільки радістю. Це може бути удар. Можливо, образа. Можливо, відчуття зради.
Він говорив обережно, і ця обережність різала сильніше за прямі слова. Бо я сам знав усе, що він сказав. Знав ще до того, як спитав.
Як повідомити дев’ятнадцятирічній дівчині, яка поставила квіти на чужу могилу, що батько не помер? Як пояснити, що мовчання було не байдужістю, а єдиним захистом? Як попросити повірити людину, яка два роки дозволяла собі плакати за ним?
У ту мить справа, вирок, Князь, документи, вся колонія ніби відступили вбік. Лишилася тільки фотографія Мар’яни з морозивом, схована серед речей, і запитання, на яке жодна підготовка не давала відповіді…
