Близько п’ятої ранку двері барака відчинилися. У в’язниці слух стає окремим органом: він прокидається раніше за тебе, розрізняє кроки, вагу ключів на в’язці, обережність чужого дихання. Я розплющив очі настільки, щоб бачити крізь вії.
Між нарами йшов Сивий. Поруч із ним — контролер Рудик із ліхтариком. Вони рухалися повільно, зупиняючи промінь на обличчях сплячих. Коли світло дійшло до мене, я розслабив м’язи й зробив дихання глибоким, рівним, трохи важким, як у людини, що провалилася в сон після зміни. Промінь затримався на моєму обличчі довше, ніж на інших. Три секунди. У звичайному житті це ніщо. У бараку, де тебе почали шукати, три секунди можуть виявитися початком кінця.
Коли двері знову зачинилися, я ще довго лежав нерухомо. Князь почав шукати джерело чутки про перевірку. Він розумів, що Камінь не вигадав цю історію сам. Отже, хтось вклав її йому в голову. Рудик, із його журналами й доступом до відомостей про в’язнів, допомагав відсівати людей. Новенькі завжди підозрілі. Тихі новенькі — удвічі. У темряві я згадував обличчя, на яких затримувався ліхтарик, і намагався зрозуміти, кого вони перевіряли, крім мене. Можливо, шукали не тільки інформатора, а й людину, здатну діяти не за місцевими правилами. Це звужувало коло значно швидше, ніж мені подобалося.
Старе правило казало: коли супротивник шукає тебе, не завжди треба ховатися глибше. Іноді треба дати йому іншу ціль — яскраву, небезпечну, зрозумілішу за тебе самого.
Того дня я взявся за комірчину Зв’язкового. Я вже знав, що щочетверга туди заходив Князь, затримувався хвилин на десять, а потім виходив із невеликим згортком. Цей згорток передавався в’язням, які працювали на господарському дворі й мали рідкісні виходи за межі основного периметра за службовими дорученнями. Отже, через комірчину йшло не тільки всередину, а й назовні. Я не знав, що саме, але підозрював зв’язок зі справою Богдана й із тими документами, заради яких Дениса хотіли змусити замовкнути.
В їдальні, коли біля роздачі виникла звичайна тиснява, я передав коротку записку Саві, літньому в’язневі з бібліотеки. Він сидів за економічну справу, ні до кого не приставав і час від часу допомагав співробітникам із дрібними дорученнями заради зайвих книжок. У записці друкованими літерами було написано: «У комірчині швейного цеху, біля труби опалення, ховають телефони і заточки. Спитайте завгоспа».
Сава мав залишити її в скриньці для скарг біля адміністративного корпусу. Цю скриньку перевіряв майор Дорошенко — людина, яка не входила до кола Рудика й не була зобов’язана заплющувати очі на чужий бізнес. Я розраховував, що записка запустить перевірку, а перевірка вдарить по Зв’язковому й Рудику. Важливо було, щоб донос виглядав не як точна оперативна інформація, а як каламутна скарга зсередини зони. Надто грамотна записка видала б спостерігача. Надто докладна — налякала б тих, хто мав діяти. Тому один рядок, грубі слова й натяк на завгоспа. Це не рятувало Дениса назавжди, але могло позбавити Князя частини рук і відвернути його від полювання.
Я не обманював себе: я зіштовхував дві гнилі частини однієї системи, щоб вони почали рвати одна одну. Не бив, не погрожував, не бруднив рук напряму. Але розумів, що наслідки будуть важкими. У колонії будь-яке викриття рідко лишається лише службовою відміткою. За ним ідуть обшуки, ізолятори, нові справи, помста, страх тих, хто раніше годувався з чужого каналу. Я запускав механізм, який міг перемолоти не тільки винних, а й тих, хто стояв надто близько. Іноді чистого вибору не існує. Є тільки брудний, ще брудніший і той, після якого потім неможливо дивитися в дзеркало…
