Наступного дня в цеху я зробив три речі. Перша була найризикованішою, бо стосувалася Павла. Під час короткої перерви він стояв біля вікна й курив самокрутку, дивлячись не назовні, а у своє відображення на мутному склі. Я підійшов так, щоб нас не чули.
— Увечері, якщо Сивий поведе Лозового до вмивальної, затримайся поруч, — сказав я. — Якщо почуєш, що все виходить з-під контролю, вийди й поклич чергового. Скажеш, шум був. Тільки шум. Більше нічого.
Павло різко обернувся. В очах майнув переляк, потім злість, яку він спробував натягнути поверх страху.
— А ти хто такий, щоб мені вказувати?
Я не став відповідати прямо. Прямі відповіді часто марні.
— Згадай матір, — тихо сказав я. — Вона ж чекає тебе живим. А не з новим строком за те, що станеться у вмивальні, де чомусь не працює камера.
Він зблід так швидко, що мені стало ясно: влучив точно. Страх за себе — слабка мотузка. Страх за того, хто чекає тебе на волі, тримає міцніше. Павло опустив очі, затягнувся, але рука в нього тремтіла. У ньому боролися дві сили: звичний жах перед Сивим і раптова думка, що чужий злочин може стати його власною долею. Я не тиснув далі. Тиск зламав би його. Іноді досить показати людині двері й відійти, щоб вона сама зрозуміла, що все ще може вийти через них.
Друга річ стосувалася розпорядку. Один із промислових верстатів у цеху був старим, зі зношеним приводним ременем. Я лише трохи допоміг тому, що й так мало статися: послабив кріплення так, щоб ремінь злетів під час роботи, здійняв шум, зупинив лінію й змусив майстра Богдана Ткача затримати зміну на пів години. Ніхто не постраждав. Для стороннього ока це виглядало звичайною поломкою, однією з тих, на які в колонії лаються, але швидко забувають. Для мене ці тридцять хвилин були не часом, а простором — невеликим зазором, куди можна було вставити наступний крок. Вечеря зсунулася, повернення в барак теж, а отже, у Сивого ламався звичний ритм.
Третя річ була брехнею, розрахованою на Каменя. У вузькому коридорі між цехом і їдальнею, де не було камер, я ніби спіткнувся й зачепив його плечем. Він обернувся, повільно, небезпечно, але я вже промовив тихо, щоб почув тільки він:
— Вибач. І ще: дарма Князь лізе до новенького. За ним спостерігають згори. По лінії перевірки. Якщо з Лозовим щось станеться, копати почнуть із тих, хто був поруч останнім. Сподіваюся, це будеш не ти.
Я пішов у стрій раніше, ніж Камінь устиг відповісти. Жодної перевірки тоді не було. Жодного санітара, від якого я нібито почув чутку, теж. Але брехня, підкладена під правильний страх, іноді працює краще за правду.
Увечері третій барак повернувся пізніше, ніж звичайно. Сивий підійшов до Князя, кивнув у бік Дениса, який сидів на краю нари. Князь подивився на хлопця, потім на Каменя. Той щось сказав йому впівголоса. Князь мовчав довго, а потім кинув одне слово:
— Завтра.
Вмивальня того вечора лишилася порожньою. Я виграв добу. Але доба — не порятунок. Це лише тонка перегородка між людиною й тим, що вже чекає за дверима…
