За наступні дні я зібрав про третій барак більше, ніж звичайна людина зібрала б за місяць. Контролер Рудик вів журнал переміщень між корпусами, і через нього Князь заздалегідь дізнавався, кого куди переводять. Сивий після відбою влаштовував свої «розмови» в дальньому кутку вмивальної, там, де висіла неробоча камера. Камінь щовечора, близько дев’ятої, виходив до рогу барака курити й ставав спиною до стіни, обличчям до порожнього простору — добра звичка для бійця й погана для того, хто не підозрює спостереження.
У Зв’язкового була комірчина в торці швейного цеху. Там зберігалося те, що проходило через Рудика: телефони, спиртне, заборонені речовини, дрібниці, за які тут платили чужими послугами й страхом. Ключ був у двох — у самого Марка й у контролера. Поруч із комірчиною проходила труба опалення, закріплена в стіні не до кінця. Між металом і цеглою лишався вузький зазор. Через нього, якщо знати місце, можна було передавати невеликі предмети між приміщеннями.
Павло Черняк виявився не злим. Наляканим — так. Слабким — можливо. Але не злим. Він розумів більше, ніж хотів показувати, і боявся Князя сильніше за інших, бо не встиг звикнути до жорстокості як до мови. Для Сивого насильство було ремеслом. Для Зв’язкового — способом заробляти. Для Каменя — частиною служби чужій владі. Для Павла це все ще був жах, із якого він не знав виходу. Я бачив це з того, як він здригався, коли його кликали надто різко, як квапливо всміхався, коли поруч сміялися чужі люди, як щоразу ніби чекав, що за дорученням піде удар.
На сьомий день сталося те, що порушило початковий план Князя. Дениса Лозового перевели не в сьомий барак, як обговорювали Сивий і Павло, а в наш третій. В іншому корпусі почалася інфекційна метушня, адміністрація стала терміново перерозподіляти новачків, і Денис опинився там, де на нього вже чекали.
Коли він увійшов після вечері, тримаючи в руках убогі речі, обличчя його стало майже сірим. Він побачив Князя. Князь, здається, впізнав його не одразу, але за кілька секунд усміхнувся так, що в Дениса помітно сіпнулися губи.
— Лозовий, — протягнув він неголосно. — От і побачилися. Богдан, мабуть, сумує.
Денис нічого не сказав. Стояв, стискаючи вузол із речами, і пальці в нього тремтіли так сильно, що це було видно через пів барака. Я сидів на своїй нарі з бібліотечним детективом у руках і робив вигляд, ніби читаю сторінку, від якої пахло пилом, клеєм і старою сирістю.
Тієї ночі я не спав. Близько півночі біля вікна знову зашепотілися Сивий і Павло.
— Завтра ввечері, — сказав Сивий. — У вмивальні. Поки не до кінця. Спершу дізнаємося, що він на суді ляпати збирається, хто його навчив і де папери.
— А якщо… випадково? — спитав Павло, і голос у нього зірвався.
— Упав. Головою об трубу. Тут таке трапляється.
Я дивився в темну стелю й розумів: у мене менше доби. Один день, щоб вирішити, чи залишуся я тінню, якою мене зробили, чи знову стану людиною, яка не проходить повз. Усередині не було красивої впевненості. Лише важкий розрахунок. Якщо втручуся — мене почнуть шукати. Якщо не втручуся — Дениса можуть убити, а я лежатиму тут же, на цій нарі, слухатиму той самий кашель і знатиму, що вибрав власну безпеку ціною чужого життя. Я багато разів ухвалював рішення в умовах ризику, але ризик на операції відрізняється від ризику під чужим ім’ям. Там ти бодай знаєш, хто твої. Тут своїх не було…
