Тетяна Михайлівна опустила очі.
— Я намагалася. Перші два роки листівки приходили. Потім перестали. Може, адресу змінили. Може… забули.
Вона сказала це спокійно, але всередині кольнуло. Вона не ображалася на них. Діти мають іти вперед. Не можна тримати їх своєю добротою, як мотузкою. Але іноді, особливо взимку, вона згадувала їх: як Антон мив кухлі, хоч не вмів, як Артем сперечався із завідувачкою, що вони «не злодії», як Андрій одного разу полагодив їй настільну лампу, просто розібрав і зібрав назад.
Гончар зробив запити. Минали тижні.
Павло тим часом не мовчав. Він приходив у двір, розмовляв із сусідами, показував папери. Зоя Бойко влаштувала збори біля під’їзду й говорила голосно, щоб Тетяна Михайлівна чула з вікна:
— Ми маємо думати про безпеку будинку. Якщо людина не контролює свої борги, завтра в нас тут незрозуміло хто ходитиме.
Тетяна Михайлівна стояла за фіранкою, не відсуваючи її. У неї тремтіли коліна. Хотілося відчинити вікно й крикнути: «Я не брала!» Але горло стиснулося. Вона боялася, що голос зірветься і всі подумають: слабка, винна, стара.
На перше засідання вона пішла в темному пальті, яке чистила щіткою весь вечір. Павло сидів із Віктором і адвокатом, навіть не глянув на неї. Лєна була поруч, у дорогому світлому шарфі. Коли Тетяна Михайлівна увійшла, Лєна щось шепнула чоловікові, і вони обоє усміхнулися.
Суддя слухала уважно, але сухо. Павлів адвокат говорив упевнено: гроші передано готівкою, відповідачка розписалася, борг не повернуто. Тетяна Михайлівна хотіла встати й сказати, що все це брехня, але слова плуталися. Юрист Гончар говорив замість неї, заявляв клопотання, просив витребувати медичні документи. Суддя призначила наступне засідання.
У коридорі Павло наздогнав її.
— Фотографію знайшла? — спитав він тихо.
Вона зупинилася.
— Звідки ти знаєш?
Він усміхнувся.
— Тітко Таню, у вас усе життя в коробках. Думаєте, це щось змінить? Ну був гіпс. Підписати можна й лівою. Або до травми. Або після. Суду потрібні факти, а не ваші казки про безпритульних.
— Вони були дітьми.
— Вони були чужими, — сказав Павло. — А я рідний.
Вона дивилася на нього довго. Рідний. Як дивно це слово звучало з його вуст. Рідність, виявляється, не в крові. Кров може стати холодною, як вода в батареї під’їзду.
Медичну картку знайшли частково. В архіві поліклініки підтвердили: перелом правої променевої кістки, гіпс накладено чотирнадцятого січня о 18:40. Але розписка була датована тим самим днем, 20:15. Павлів адвокат одразу заявив, що підпис міг бути поставлений заздалегідь, а дату вписано пізніше за домовленістю. Гончар наполіг на експертизі, але гроші знову стали стіною.
Тетяна Михайлівна продала мамину каблучку. Покупець у ломбарді навіть не глянув їй у вічі. Зважив, назвав суму, простягнув папірець. Вона вийшла на вулицю й сіла на лавку біля зупинки. У кишені лежали гроші на частину експертизи. У грудях лежала порожнеча.
Ольга зібрала ще трохи в сусідів, тих, хто не писав гидоти в чаті. Микола, старий із першого поверху, приніс загорнуті в газету купюри.
— У мене на похорон відкладено, — сказав він.
— Колю, ти що! — злякалася вона.
— Не каркай. Похорон зачекає, а суд — ні.
Вона сміялася й плакала водночас, а Микола ніяково бурчав, що на кухні протяг і треба міняти ущільнювач.
Експертизу призначили. Чекати довелося майже два місяці. За цей час Павло подав ще одну заяву: нібито Тетяна Михайлівна псує квартиру, щоб знизити її вартість, і взагалі потребує опіки. Це слово — «опіка» — вдарило сильніше за попереднє. Вона уявляла, як чужі люди прийдуть, відчинятимуть її шафи, рахуватимуть таблетки, вирішуватимуть, чи може вона сама варити суп.
Вона почала забувати дрібниці від страху. То сіль у чай насипле, то вийде в магазин без гаманця, то прокинеться вночі й не зрозуміє, який сьогодні день. Павлові це було на руку. Одного разу він зустрів її біля під’їзду, коли вона поверталася з пакетом картоплі, і голосно сказав при Зої:
