Одночасно з боротьбою за владу в замкненій спальні точилася інша битва — Андрій відвойовував власне тіло. Довга нерухомість виснажила м’язи й позбавила їх звичної сили. Олеся розуміла: якщо він має намір одного дня вийти до людей на власних ногах, шлях доведеться прокладати повільно, повертаючи контроль над кожним рухом.
Нічні заняття починалися після того, як засув замикав двері, а щільні штори ховали вікна. Олеся ставила біля ліжка стійкий стілець, дозволяла спиратися на своє плече й командувала спокійно, але без поблажок: «Зігніть коліна. Вагу переносіть на п’яти. Підіймаючись, видихайте». Уперше Андрій зумів простояти без підтримки, поки Олеся не дорахувала до трьох, а потім ноги перестали його тримати. І все ж у його погляді спалахнув такий упертий вогонь, якого не змогли загасити місяці препаратів.
Іноді він падав по-справжньому важко, всім тілом ударяючись об килим. Професійний інстинкт змушував Олесю кидатися до нього, але Андрій зупиняв її одним різким поглядом. Упираючись долонями в підлогу, він повільно підтягував себе вгору, насилу долаючи кожен сантиметр. На чолі виступав піт, дихання зривалося, однак допомогу він приймав лише тоді, коли вже сідав на край ліжка.
Після одного такого падіння Андрій промовив, переводячи подих: «Я завжди підводився сам. Але вперше поруч залишається хтось, хто бачив, як я впав». Олеся нічого не відповіла. Деякі зізнання не потребують репліки; людині досить знати, що після них співрозмовник не вийшов із кімнати. Вона залишилася.
Поступово Олеся встигала дорахувати вже до десяти. Потім Андрій навчився обходити ліжко, спершу переставляючи ноги невпевнено, далі роблячи кроки дедалі твердіше. За вікнами стихали дощі, наставала суха прохолода ранньої зими. Одного разу під час перерви Олеся принесла з ванної теплий рушник і зупинилася на порозі.
Поліпшення ніколи не йшло по прямій. Після вдалої ночі наставала інша, коли Андрій ледве міг повторити вчорашній рух і сприймав це як поразку. Олеся змушувала його помічати не один невдалий крок, а весь пройдений шлях: спершу він не міг підняти долоню, тепер самостійно доходив до краю кімнати. Поступово її голос перестав дратувати його своєю вимогливістю. Він навчився довіряти командам раніше, ніж устигав сперечатися, а вона — розрізняти момент, коли треба зупинити заняття, і хвилину, коли йому необхідно дозволити продовжити.
Андрій сидів у колі світла настільної лампи й тримав старий складаний ніж із потемнілим дерев’яним руків’ям. Він не примірявся до зброї, а обережно обертав його в пальцях, ніби торкався далекого спогаду. На Олесине запитання чоловік відповів не відразу. «Це все, що залишилося від матері. Коли я був хлопчиком, вона померла в лікарняному коридорі від хвороби, яку можна було вилікувати, якби в неї вистачило грошей на необхідну допомогу. Я був малий, але вже достатньо дорослий, щоб запам’ятати це назавжди».
Ніж закрився з сухим клацанням. Андрій розповів, що його люди зобов’язані дотримуватися трьох непорушних заборон: не завдавати шкоди жінкам, дітям і тим, хто чесно заробляє на життя. Оточення вважало ці правила способом підтримувати репутацію, але насправді три рядки були присвячені жінці, яка вже ніколи їх не прочитає.
Рушник холонув у руках Олесі. Тепер вона зрозуміла, чому її турбота іноді викликала в Андрія майже болісний погляд. Медсестра, у якої відібрали форму, ніч за ніччю давала йому саме те, чого колись не отримала його мати. Підійшовши ближче, Олеся тихо сказала, що та, напевно, пишалася б цими правилами.
В Андрієвих очах майнуло тепло, хоча голос лишився прямим: «Не вважайте мене доброю людиною. Я погана людина, але намагаюся бути гідним пам’яті хорошої жінки». Він поклав ніж до шухляди, сперся рукою об край ліжка й знову підвівся. Цього разу кожен наступний крок виявився впевненішим за попередній…
