Уранці місто прокинулося серед скандалу. Місцеві видання, а за ними й великі інформаційні майданчики заговорили про «наліт військових на підприємців», про «силове перевищення» і «особисту помсту генерала». Особливо старанно працювала газета, давно пов’язана з людьми Борова. На першій шпальті вона вивела великий заголовок: «Гвардійська дивізія розгромила приватний бізнес. Хто відповість за свавілля?»
Текст був написаний вправно. Напад на Максима перетворювався на побутову суперечку, Боров і його люди — на «шанованих представників бізнесу», а операція «Сталевий закон» — на спалах генеральського гніву. За статтею вгадувалися ті, хто ще не встиг потрапити під арешт, і полковник Дорошенко, якому було вигідно перетворити розслідування на суперечку про повноваження.
Громадська думка хитнулася. Навіть у військовому середовищі зазвучали обережні запитання: чи не надто далеко зайшла дивізія? Із вищих штабів один за одним надходили дзвінки. Одні вимагали пояснень, інші радили «знизити напругу», треті прямо натякали, що командирові краще визнати помилку, поки ситуація не стала гіршою.
Дорошенко, ніби тільки цього й чекав, вийшов до журналістів. Він стояв перед мікрофонами з обличчям людини, ображеної чужою грубістю.
— Ми висловлюємо глибокий жаль, — промовив він рівним голосом, — що військові втрутилися в питання, які має розглядати поліція. Не можна прикриватися формою, щоб порушувати права добропорядних громадян. Ми маємо намір дати правову оцінку діям дивізії.
Ці слова розлетілися швидко. До вечора здавалося, що Гнатюк опинився в кільці: преса тиснула, начальство нервувало, противники тріумфували. Але сам генерал залишався спокійним. Він перечитав добірку публікацій, відклав її вбік…
