Коли Гнатюкові принесли зведений звіт, він довго мовчав. На столі лежали роздруківки переказів, фотографії зустрічей, фрагменти переговорів. Генерал дивився на ці аркуші так, ніби перед ним був не папір, а гнійна рана.
— Поліція має захищати громадян, — промовив він нарешті. — А тут вона прикривала банду.
Ніхто не заперечив. У кабінеті повисло важке розуміння: просити сприяння в тих, хто був пов’язаний зі злочинцями, означало заздалегідь провалити операцію.
— Початок через сімдесят дві години, — сказав Гнатюк. — Четверта ранку. Головна ціль — покинутий річковий док, де Бойко збирає найближчих людей угруповання. Одночасно накрити три підпільні зали в місті. Спецпідрозділ бере док. Військова поліція фіксує та вилучає документи, гроші, носії, списки. Ніхто не йде.
Після наради генерал затримався біля вікна. На плацу, трохи накульгуючи, йшов Максим Левченко. Пов’язка на щоці біліла на засмаглому обличчі, поруч рухалися двоє товаришів, готові підхопити його, якщо ноги знову підведуть. Але Максим не дозволяв вести себе під руку. Він ішов сам — повільно, вперто, з тією самою прямотою, через яку й дістав удар.
Гнатюк дивився на нього довго.
— Максиме, і всі такі самі хлопчаки, — тихо сказав він, не обертаючись. — Ви маєте побачити, що служба не робить людину беззахисною. Ви маєте знати, що за вами є сила.
За дві години до операції в приміщенні спецпідрозділу стояла суха, майже відчутна тиша. Тридцять бійців перевіряли спорядження без метушні: застібки, рації, ліхтарі, зброю з безшумними насадками. Обличчя були закриті камуфляжною фарбою, людські риси розчинялися в плямах, лишалися тільки очі — спокійні, уважні, звиклі до темряви й наказу.
Гнатюк увійшов до зали без супроводу. Він оглянув бійців, затримуючи погляд на кожному так, ніби запам’ятовував перед боєм.
— Сьогодні ми йдемо не по помсту, — сказав він. — Наше завдання — не показати силу заради сили. Ми маємо вирвати пухлину, яка насміхалася із закону, купувала посади й дозволила собі топтати честь солдата. Ціль — центральний ангар у доку. За даними розвідки, там Бойко і п’ятнадцять його найближчих людей. Вони можуть бути озброєні. Наша мета — затримання. Вони потрібні живими: через них ми вийдемо на весь ланцюг.
Він указав на схему.
— Перша група входить із фасаду. Друга — з тилу. Третя перекриває периметр і шляхи відходу. Після входу — світло, дим, голосові команди. Швидко, жорстко, але без зайвої шкоди. Ми не банда і не карателі. Ми — закон, який нарешті прийшов туди, куди його не пускали.
Запитань не було. Відповіддю стали нерухомі обличчя й коротке спільне дихання перед ривком.
— За вашими спинами дивізія, армія і люди, які чекають справедливості. Поверніться живими. Почали.
Бійці розійшлися майже безшумно. Машини без розпізнавальних знаків пішли в темряву, розчиняючись між складами й порожніми дорогами. Ніч прийняла їх без зайвого шуму, як приймає тінь, що вже знає свою ціль…
