У кімнаті запала тиша. Ксенія лишилася біля дверей, не наважуючись ані ввійти, ані піти. Галина Федорівна повільно підвелася зі стільця, повернулася до Олени спиною й потягла сорочку вгору.
Олена побачила нерівну стягнуту шкіру, темні горби й світлі складки. Але вона не побачила потворності, якої стара соромилася все життя. Кожен рубець відміряв секунди, проведені у вогні заради чужої дитини; кожен слід говорив про те, що полум’я не торкнулося її обличчя.
Олена простягнула руку. Кінчики пальців ледь торкнулися ушкодженої шкіри — не з жалю й не з цікавості, а дбайливо, як торкаються чогось безмежно дорогого.
«Дякую за моє життя», — прошепотіла вона.
Галина Федорівна опустила сорочку й обернулася. Кілька митей жінки просто дивилися одна на одну. Потім стара простягнула руки, і Олена обійняла її, поклавши підборіддя на худе плече.
Ксенія тихо вийшла й прикрила двері. Притулившись до стіни, але ноги перестали тримати, і вона повільно опустилася на лінолеум. Із кімнати долинав приглушений плач двох жінок, яких розділили чотири десятиліття й знову з’єднав один шрам.
За вікном із карниза зірвалася перша крапля, вдарилася об шибку й залишила прозору доріжку. Зима ще трималася, але крига вже почала відступати…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
