— Але мій увесь час був при мені, — розгублено промовила вона. — Виходить, це не той самий годинник?
Степан Андрійович підніс обидва корпуси до лампи, порівняв потертості й обережно відкрив кришку того, що дістав із сейфа.
— Модель і рік випуску однакові, але примірники різні. Подивися сюди.
На внутрішній поверхні виднілася маленька процарапана літера «О».
— Олеся, — видихнула Марина.
— Півтора місяця тому ти сама попросила мене зробити цю позначку, — нагадав майстер. — Спершу Роман приніс тобі один годинник, а за кілька днів ти знайшла вдома серед речей сестри такий самий. Не могла зрозуміти, чому вони однакові. Олесин ти полагодила, звеліла позначити літерою й залишила тут, а той, що приніс наречений, і далі носила при собі.
До цієї хвилини спогади поверталися тьмяними спалахами. Тепер однакові годинники, що лежали поруч, ніби замкнули розірваний ланцюг. Батько не носив їх сам — він купив однакові подарунки донькам на вісімнадцятиріччя Марини, бажаючи, щоб сестри залишалися нерозлучними.
— Один був моїм, другий — Олесиним, — сказала Марина, і власний голос видався їй далеким. — Тато назвав нас двома стрілками на одному циферблаті.
Стіни майстерні здригнулися й ніби відступили. Перед очима проступила зимова дорога, освітлена фарами. Пам’ять більше не складала уривки — вона повернула всю ніч цілком.
Вони втрьох їхали з дня народження спільного знайомого. Роман стверджував, що випив менше за інших, хоча за столом майже не відставав ні від кого, і все ж наполіг, що сяде за кермо. Олеся, яку часто заколисувало, вмостилася ззаду, згорнулася за спиною сестри й невдовзі задрімала.
Марина сиділа спереду праворуч. На її зап’ясті був годинник, що тепер лежав на верстаку; у зеленкуватому світлі приладів стрілки показували за чверть перша. Вони запізнювалися, і Роман додавав швидкості.
Вона попросила його не гнати, нагадала про слизьку дорогу. Він розсміявся й сильніше натиснув на педаль. Потім наблизився поворот, машину повело вбік, ззаду скрикнула Олеся, що прокинулася, і темрява розірвалася ударом.
Пасок утримав Марину на передньому пасажирському сидінні. Олеся сиділа позаду, там, де захист виявився слабшим. Годинник на Марининій руці зупинився в мить зіткнення, показуючи за чверть перша.
Після цього лишилася порожнеча завдовжки в дев’ять років. Поки Марина лежала непритомна, Роман пересадив її за кермо, вибудував хибну картину й оголосив себе випадковим свідком. Вона згадала все настільки ясно, що навіть відчула колишній тиск паска на плечі. Стало зрозуміло й інше: розповідь про прохання матері була брехнею. Годинник після аварії зберіг сам Роман і повернув його лише тоді, коли вирішив, що Маринина пам’ять уже не становить небезпеки.
До вечора Марина не покидала майстерні. Степан Андрійович не ставив зайвих запитань і не намагався втішати гучними словами; він лише знову наповнював чашку й залишався поруч. Його спокійна присутність тримала надійніше за будь-які обіцянки.
Телефон безперервно дзвонив. Спершу Роман, потім Інна, далі незнайомі номери — певно, гості, які не розуміли, куди зникла наречена. Марина не відповіла жодного разу й нарешті вимкнула апарат.
— Спогад повернув тобі правду, але для слідства самої пам’яті може не вистачити, — сказав майстер. — Минуло дев’ять років. Будь-який захисник заявить, що ти помилилася або вигадала все після весілля, яке не відбулося. Потрібне підтвердження, що існувало ще тоді.
Марина згадала слова, почуті під ліжком.
— Лідія Михайлівна. Роман боїться її архіву, отже, в старій медичній карті лишилося щось важливе.
Літню лікарку шукали два дні. Степан Андрійович розпитував давніх знайомих, і невдовзі в них з’явилася адреса будинку на околиці. За невисоким парканом ріс старий яблуневий сад, а двері відчинила жінка далеко за сімдесят із уважними, все ще чіпкими очима.
Марина назвалася. Обличчя Лідії Михайлівни відразу змінилося, ніби вона чекала цього імені багато років.
— Я пам’ятаю тебе, — сказала вона. — Дівчину з тієї зимової аварії. Ти мене, звісно, не впізнаєш, але я тебе не забула ні на день. Заходь. Я давно сподівалася, що колись хтось прийде по цю правду…
