Я вірив. Чому я мав не вірити? Я любив дружину. Я довіряв їй. Довіра ж і є та сліпота, яку ми називаємо любов’ю.
Тепер, лежачи в темному кабінеті, я згадував Кирила. Його усмішку. Те, як він мружився, коли сміявся. Точно так само мружився Олег, розповідаючи за нашим столом чергову історію.
Стільки років.
Отже, все почалося тоді, коли я жив на будові й заробляв нам на майбутнє. Вони зустрічалися в моєму домі. Їли за моїм столом. Ростили його сина на мої гроші. А я пишався, дякував, радів.
«Сергій нам потрібен. Поки що потрібен».
Я підвівся. Операційний біль відступив, його заглушив інший — холодна, тверда лють. Я підійшов до вікна. За склом місто спало мокрими вогнями.
— Хочете війни? — прошепотів я своєму відображенню. — Буде війна. Але за моїми правилами.
Я ввімкнув комп’ютер. Доступи до рахунків у мене були. До сімейних витрат, до фірм, через які проходили оплати, до особистих фінансових архівів. Я все життя займався грошима й знав головне: будь-яка брехня залишає слід. Зрада може ховатися в спальнях, але рано чи пізно вона проявиться в платежах, переказах, розписках і цифрах.
Я відкрив таблицю. У першій колонці було моє життя — доходи, угоди, роки роботи. У другій належало зібрати їхню брехню.
О третій ночі я набрав Артема.
— Так, тату? — голос сина був сонний і відразу стривожений. — Що сталося? Тобі зле?
— Ні, Артеме. Навпаки. Мені вперше за довгий час стало ясно.
— Що?
— Завтра зустрінемося. Не телефоном. І знайди мені ту людину, про яку ти розповідав. Колишнього оперативника.
— Тату, куди ти вліз?
