Наступного ранку Андрій сидів навпроти Леоніда Руденка, шістдесятирічного засновника фірми. Директор і далі особисто переглядав важливі креслення й належав до тих людей, які не витрачають слів без потреби. На столі лежала тека з проєктами Андрія за півтора року.
Леонід Руденко повільно перегорнув папери, зняв окуляри й протер скельця.
— Я уважно перевірив ваші роботи, — сказав він. — Рішення для конвеєрної лінії в сусідньому місті дозволило замовникові заощадити велику суму. Ви посилили раму, не збільшивши її ваги. Просто, надійно й дуже точно.
Андрій мовчав. На колишньому заводі похвала начальника майже завжди означала, що слідом з’явиться неприємне доручення або чужу помилку перекладуть на підлеглого. Він чекав продовження, не дозволяючи собі розслабитися.
— Я пропоную вам очолити конструкторський відділ, — провадив директор. — Зарплата стане значно вищою. У підпорядкуванні буде п’ять інженерів. Згодні?
— Так.
Відповідь пролунала відразу. Андрій ішов до цієї пропозиції з того вечора в комуналці, коли побачив порожню каструлю й сина з солоним хлібом. Керівник конструкторського відділу — інженер, від рішень якого залежить робота цілих виробничих ліній. Ще недавно він підмітав цех і вчив ночами назви деталей. Тепер йому довіряли людей і проєкти.
Нова посада змінила родинний розпорядок. Андрій приходив до офісу о восьмій і повертався близько шостої. У нього з’явився власний кабінет із комп’ютером. Він опановував програми автоматизованого проєктування, які раніше бачив лише на сторінках фахових журналів. Перші тижні затримувався біля монітора, вивчаючи кожну функцію, і знову відчував той азарт, що колись привів його в інженерну професію.
Своєю командою він керував спокійно, не підвищуючи голосу й не принижуючи людину за промах. Помилку розбирали до причини, вдале рішення відзначали при всіх. Колег дивувала його звичка шукати результат за мінімальної витрати матеріалів. Колишня інженерна школа привчила Андрія працювати в умовах, коли бракує верстатів, деталей, часу й коштів. Тут ресурси були, а вимушена колись ощадливість перетворилася на ефективність, яку замовники особливо цінували.
Сам Андрій особливо стежив за тим, щоб жоден молодий співробітник не відчував перед начальником того страху, який він пам’ятав із колишнього заводу. Двері його кабінету лишалися відчиненими. Якщо інженер помилявся, Андрій спершу запитував, як той дійшов такого рішення, і лише потім показував слабке місце. Він надто добре знав, що талановита людина може замовкнути на роки, якщо кожну ініціативу зустрічають погрозою чи насмішкою.
Станіслав Кравець став не лише колегою, а й першим близьким місцевим другом. Одного разу після роботи він сказав Андрієві:
— Ми починаємо думати, коли отримуємо все необхідне. А ти вмієш знаходити вихід ще до того, як тобі щось дали. Тому твої конструкції легші, простіші й дешевші.
Андрій усміхнувся:
— Це не якась особлива обдарованість. Просто раніше нас учили обходитися майже без усього.
Черненки змогли залишити соціальне житло й винайняти трикімнатну квартиру в хорошому районі, з балконом і видом на невисокі гори. Ірина вперше розклала фотоальбом і вибрала знімки для стін: весільну фотографію, портрет Тамари Іванівни, ранні світлини синів. Безособові кімнати поступово наповнилися знайомими обличчями й стали домом. На балконі Ірина розставила горщики з геранню — тією самою, яка вразила її в день приїзду.
Уперше в родини почали залишатися гроші після оплати всіх потреб. Андрій відкрив ощадний рахунок і щомісяця переказував туди одну й ту саму суму. Він не пояснював дружині, для чого збирає, але Ірина й без слів знала відповідь.
У цей самий час вона несподівано повернулася до свого ремесла. Готель регулярно змінював штори, покривала й скатертини, а керівниця якось поскаржилася, що постачальник текстилю знову підвищив ціну. Ірина, не встигнувши обміркувати слова, сказала:
— Я пошию краще, і це обійдеться дешевше.
Пані Ярош подивилася з сумнівом, потім запропонувала показати зразок. Ірина за власні гроші купила тканину й за вихідні виготовила штори для одного номера. Керівниця перевірила шви, розпорядилася повісити комплект, відійшла до дверей і довго розглядала вікно.
— Справді краще, — визнала вона. — Назвіть ціну.
Із цієї короткої розмови почалася справа, про яку Ірина раніше навіть не дозволяла собі мріяти…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
