«Клопи бояться окропу», — так само тихо відповіла Олена, дивлячись їй просто в очі. «Якщо знати, де їхнє гніздо». Мовчунка дивилася на неї ще кілька довгих секунд, ніби щось вирішуючи для себе.
Потім вона розвернулася й пішла геть. Але перед тим, як зникнути в темряві, кинула через плече. «Зойці допомога потрібна.
Зі звітами не дає ради. Їй би людину тямущу, з цифрами працювати».
І пішла. Олена залишилася стояти посеред двору, і її серце шалено калатало. Це не була пропозиція дружби.
Це не було навіть перемир’я. Це були прочинені на волосину двері. І за цими дверима на неї чекала Зоя Щитовод.
І новий, ще небезпечніший виток гри. Прочинені двері, залишені Мовчункою, були не запрошенням, а викликом. Олена знала, що за ними не буде ні теплого прийому, ні дружніх обіймів.
За ними був лише наступний щабель униз у глибини цього пекла, де повітря було ще розрідженішим. А ставки ще вищими. Наступного дня після зміни вона не пішла до свого блоку.
Вона, як було умовлено, підійшла до швейного цеху. Мовчунка чекала на неї біля входу. Вона не сказала ані слова, лише кивнула в бік невеликої прибудови, де містилася каптьорка завгоспа.
Офіційне робоче місце Зої Щитовод. Мовчунка провела її до самих дверей, а тоді лишилася зовні, притулившись до стіни, як безмовний вартовий. Її присутність відчувалася сильніше за будь-який конвой.
Зоя виявилася точною копією своєї фотографії — жінка без віку, з бляклим обличчям і втомленими, але неймовірно розумними й чіпкими очима за скельцями окулярів у дешевій оправі. Її кабінет був царством порядку. Стоси паперів, акуратно розкладені по полицях, загострені олівці, гросбухи в темних палітурках.
Це був острівець канцелярії посеред тюремного хаосу. «Ганна Петрівна сказала, у тебе голова на плечах», — промовила Зоя, не відриваючись від підрахунків на рахівниці. Цокання кісточок було єдиним звуком у кімнаті.
«Сказала, з цифрами дружиш». «Було діло», — рівно відповіла Олена. «Мені потрібен помічник».
Не балакучий. Зоя нарешті підвела на неї погляд. «Роботи багато.
Помилок бути не повинно. Ціна помилки тут висока».
«Дуже». Це була перша перевірка. Натяк на те, що Зоя чудово обізнана, хто така Олена і чиї накази вона може виконувати.
Зоя вказала на гору старих відомостей у кутку. «Для початку, ось, перевір звіти по швейці за минулий рік. Там не сходиться баланс на триста сорок дві грошові одиниці й дванадцять дрібних грошових одиниць.
Дрібниця. Я люблю порядок. Знайдеш — поговоримо».
Олена зрозуміла, що це тест. Завдання, відповідь на яке Зоя давно знала. Її перевіряли, як перевіряють нового бухгалтера на профпридатність, даючи йому знайти заздалегідь підлаштовану помилку.
Олена сіла за стіл і поринула в роботу. Вона не просто шукала помилку. Вона працювала так, як працювала раніше у своєму кабінеті в центральному поліцейському управлінні.
Коли розбирала фінансові документи чергового підпільного мільйонера. Вона аналізувала, зіставляла, вибудовувала в голові потоки цифр. За чотири години вона не просто знайшла шукану нестачу, спричинену банальною «опискою» під час перенесення даних.
Вона знайшла ще дві, дрібніші, які пропустила сама Зоя. І не просто знайшла, а склала коротку, але бездоганно аналітичну доповідну записку, пояснюючи, як і чому ці помилки виникли. Вона мовчки поклала списаний аркуш на стіл перед Зоєю.
Та довго, уважно вивчала його, її брови ледь піднялися. Потім вона взяла аркуш, акуратно склала його й прибрала до шухляди. «Завтра приходь о дев’ятій», — коротко сказала вона.
«Роботи буде багато». Олена пройшла тест, її прийняли. Відтоді вона стала тінню Зої Щитовод.
Вона отримала доступ до святая святих, до подвійної бухгалтерії тюрми. Перший гросбух у чорній обкладинці був «общаком Павучихи». Туди стікалися доходи від азартних ігор, продажу заборонених товарів, данина з інших ув’язнених.
Другий у сірій обкладинці був «білою касою Кума». Через неї проходили гроші від легального виробництва тієї ж швейки, але із заниженими показниками. Різниця осідала в кишені начальника колонії.
Робота Олени полягала в тому, щоб ці два потоки не перетиналися і сходилися до копійки. Це була ювелірна робота на мінному полі. Вона шукала третю невидиму книгу, ту, в якій Зоя вела облік украденого в обох сторін.
Олена знала, що прямих доказів не буде. Такі, як Зоя, не зберігають компромат під матрацом. Вона шукала аномалії, дрібні нестикування, які могли вказати на витік.
І вона знайшла. Це був рядок витрат у чорній книзі. На господарські потреби блоків.
Сума була невеликою, але вона повторювалася з місяця в місяць із підозрілою регулярністю. І завжди була круглою. Олена нутром відчувала — тут щось не так.
Справжні госппотреби ніколи не бувають круглими. Вона почала копати глибше. Підняла старі прибуткові ордери на матеріали, які нібито закуповувалися за ці гроші.
І на одному з них, датованому пів року тому, вона побачила те, від чого по спині пробіг мороз. Підпис завгоспа, який приймав товар. Корявий, розмашистий, із характерним розчерком наприкінці.
Вона знала цей підпис. Вона бачила його десятки разів, вивчаючи матеріали кримінальної справи, яка так і не дійшла до суду. Справи мережі підпільних казино, які кришував один із заступників начальника тюремного управління по місту…
